Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

У дворі олеського старости людно. Приїжджають земляни, прив'язують коней до палів, дворова челядь звихається — Івашко Рогатинський справляє бенкет. Слуги не знають, з якої причини святкує боярин, не знають і земляни. Про якийсь королівський лист була чутка — та невже він такий утішний? А може бути…

На дубових столах у світлиці — сулії з винами, полумиски з пахучим м'ясивом; Преслужич у вишитій сорочці, домашній, добродушний, зустрічає гостей, садить за столи. Каліграф зі страхом дивиться на Івашка й очам своїм не може йняти віри: як це так раптом він став із владного державця Олеської землі осадником на королівщині, із повелителя — слугою…

Костас Жмудський підійшов до Преслужича, проказав крізь стиснуті губи:

— Коли віри до мене, литвина, не втратив, то дозволь мені з вами, русинами, до кінця бути — гріх Свидригайла, которий не токмо Русь, а й Литву продав, іскупити хочу…

— Підожди, Костасе, сідай… — відсторонив його рукою Івашко.

Уже всі вмістились за столом у напруженій цікавості — що повість староста. Івашко киває Каліграфові, той устає, розгортає сувій.

— Мені прислано королівського листа. Слухайте, панове, і розсудіть. Читай, Осташку.

— «Внесено отже, — почав монотонним голосом Каліграф, — що земельним власникам, прізвища яких Іван Преслужич, Масько Каленикович, Івась Калдубицький, Костас Жмудський, Дзюрдзьо Струтинський, Януш Підгорецький, Нег Стрибоцький, Демко Ожидівський, повертаються всі їх маєтності під королівством, а також осілості під Олеськом. Ми ласкаво й щедро допускаємо їх до їхніх власностей, вольні вони посідати, як і раніше, за великого князя Вітовта, свої власності із ставками, млинами й митницями та з усіма іншими доходами. Коли ж згадані олеські земляни стануть перед руським старостою, то кожному з них звелимо видати лист ведлуг їхніх маєтків і печать нашу приложимо…»

— За що така милість? — почувся голос Костаса Жмудського.

— За складення зброї в Олеську, — глухо відказав Івашко; він, слухаючи тепер удруге королівського листа, відчув у ньому підступну хитрість. Яка потреба ставати власною персоною перед очі Одровонжа?

— Це єдиний для нас вихід, — заговорив Демко з Ожидова. — Хіба не видно було з самого початку, що не перемогти нам?

— Головою муру не проб'єш!

— Кров людську треба пощадити…

— Замовкніть! — Костас Жмудський стукнув по столу порожнім кухлем. — Нас зрадив Свидригайло, а ми за його прикладом маємо зрадити народ, який повірив нам і готовий іти на смерть?

Схопився Януш Підгорецький:

— Ми вже повірили одному литвинові, а тут другий спаситель об'явився… Але коли тобі так хочеться смерті, то вмирай, а не тягни інших за собою! А якщо нас передавлять, мов мух, легше від того стане народові? Месія…

— А ти ж русин, то й спитай у русинського народу, чого він хоче!

— Хто його питатиме? Йому належить виконувати те, що велять!

Знявся рейвах.

— Панове! — підвів руку Івашко. — Ми стояли мужньо й поспільство нас підтримало, не маємо права забути цього. Але сьогодні безсилі ми стали. Юрша здав Луцьк, Острозький — Поділля. Чи можемо ми встояти, коли Жигмонт віддав нас королеві? На що надіятися?

— Свидригайло ще не програв, — озвався Her Стрибоцький.

— Зрадник він!

— Депутацію до Свидригайла!

— Були вже в нього!

— Моя така порада, — заговорив знову Івашко. — Не будемо йти до Одровонжа, хай пришле нам сюди листи на землі. І умову поставимо: щоб володіти Олеською землею при зброї. Зі свого боку присягнемо заховувати спокій і послушенство, жодних нападів не будемо чинити, у поспільства ж зброю заберемо…

— На це згода, — мовив Костас Жмудський. — Війна ще не закінчилась, рано складати оружжя.

— І ще одне, панове… — Івашко глянув на землян і опустив очі. — На це моя воля, а ви зрозумійте й мене… Я жду У гості Давидовича з моєю дочкою. Стража на Брамі знає…

Запала мовчанка — чутно було, як шелестять за вікном тополі.

Осташко Каліграф нерозуміюче дивився на боярина, мовчанка гусла, тяжіла; Івашко сягнув рукою по сулію — наливав трунку в кухлі.

— Випиймо, братове…

— І я сьогодні вип'ю, боярине, — встав Осташко. — Ще й слово скажу… Пообіцяв якось чорт марнотратникові велике багатство, але за те зажадав, щоб той убив батька. Не міг цього зробити марнотратник. Чорт під'юджував його вчинити содомський гріх — з сестрою. І тут відмовився гультіпака. Тоді Люципер махнув рукою: «То хоч упийся за моє здоров'я». Марнотратник упився, а захмелівши, вчинив і одне, і друге. Тоді ж його скарали на горло… Впийся, боярине, за Давидовича!