Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Облога буде…

Марія й не чула. День у день крутила гончарний круг, мліли пальці, напухали руки в кистях, а в ярмаркові дні тягнула узвозами вивершений горшками візок через Вороняцький хребет до Олеська. Мізерні то були торги в замкненому городі, та все ж збувала потроху товар і за виручені гроші купувала для Микити харчу доброго й ведмежого сала, щоб зализував скоріше рани.

Уже була вдовою: Івашкові ратники принесли його, холодного, на Гавареччину — просив, що хоче вмерти коло Марії. Був білий мов полотно. Шляхетський спис пробив кольчугу і встряг у м'якуш легенів, кров вичуріла, життя уже й не теплилося у тілі, та, видно, десь ще жевріло біля серця іскоркою, бо ожив. Ожив для неї: буде Марія мати його завжди біля себе і вже ніколи не відпустить нікуди й на крок.

Микита почав вставати з постелі, і чекала Марія того дня, коли він підійде до лавиці, діткнеться рукою її плеча, легко відсуне від круга і сам, як то було колись, закрутить, закрутить, а звинні пальці тягнутимуть в'язку глину в довгі шийки гладунців, у розбехкані животи горшків, а вона сидітиме навпроти й лише дороблятиме до посуду із шликів вуха, і буде милуватися його високим, усипаним чорними кучерями чолом, тугими губами, добрим поглядом темних очей, в яких, диви, та й зблисне мовчазна усмішка — ота вся його мова про любов, щастя і радість, що їх принесла Марія у гончарську хатину.

Але Микита наче й забув, що сам колись гончарював, він з любов'ю поглядав на Марію, яка не розгиналася від гончарного круга, і раз у раз водив долонею по рубцюватому шрамі на ребрах, притискав, наслуховуючи, чи не пече всередині, и дивлячись у вікно, за яким віяло листв'яною заметіллю, уже вкотре говорив одне й те ж:

— Осінь… Сухо… Облога буде.

Марія чула, та ці слова не мали для неї жодного значення; війна, облога, замок, рать уже більше її не стосувалися, бо Микита біля неї — хоч і не каліка, хвалити Бога, та до зброї не придатний. А гончар весь був думками там і навіть не дивувався з того, що назавжди відчужився від одвічного ремесла, передавши його Маріїним рукам і голові, бо у своїх руках відчував лише вагу меча, під ногами стремена, а під собою — гик коня і шалений біг.

Одного дня він став на ноги, розвів руками, аж захрустіли кості, одягнувся і сказав:

— Чую, що–м здоровий, Маріє.

Вона боязко глянула на нього: якийсь він інший став, бо як це так, що навіть пальцем не діткнувся до глини, не погладив по животах свіжовиписані горшки, адже з ними, з цією роботою виріс; що поробилося йому, — тривожилася й водила поглядом за Микитою; він підійшов до вікна, довго дивився на жовті жагелі беріз серед брунатної бучини, а потім круто повернувся до Марії.

— Найди мені кольчугу, я зв'яжу, де пробито, а меч там дадуть.

— Не пушу–у! — скрикнула Марія і розіп'ялася руками на дверях, наче він у цю мить мав уже виходити з хати. — Не пущу, ти ще слабий, а рать… рать же закінчилася!

— Вона тільки–но розпочалася, Маріє…

— Не пущу! Не ратник ти, а з діда–прадіда гончар, то трапилося так, що мусив одягнути обладунок, а тепер вертайся до свого, бо кожному своє, а ти гончар, гончар!

— Заспокойся, Маріє… Я вже не той, ким ти мене називаєш.

Микита гладив її по обличчі незвично шкарубкою долонею, з якої не зійшли ще мозолі від рукояті, де той м'який дотик гончарських рук, що приніс їй першу ласку, чому чужі стали його пучки, звідки взялася в гончаря тверда шкіра на долонях, гей, таж бо меча вони тримали; а де його сором'язливий погляд, куди ж то раптом подівся той працьовитий добрий Микита, який нічого не знав і не хотів знати, крім горшків та Марії?

— Я вже не той, любко… Відтоді, як убив нещасного Мартина, я більше не гончар. У той мент я збагнув, що людська кривда набагато глибша, ніж тивунська жорстока дурість, ніж побори, чинш… А потім побачив, що з нею можна й позмагатися. Я не забув, як робити горшки, але навчився рубати ворога. Не пора тепер забувати цю науку. Не кожен може, але той, хто уміє, — гріх матиме, коли відмовиться від святого діла. А в мене є сила і лють. Силу мати дала, а лють — кривда наша, якої ми гаразд і не розуміли… Я бачив її — очі до очей, вона дихала мені ненавистю в обличчя, я жорстоко рубав її, і мені легше ставало, коли від мого меча падали один за одним кривдники, я зрозумів, що мої руки зменшують зло на землі, що я став потрібен. Як я сяду тепер за горшки, коли знатиму, що гинуть мої побратими, а я міг би їх захистити, як я цими руками лічитиму гроші на ярмарку, коли вони ще не відімстили за мою власну рану?