Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

— І пізнати! Як же без цього! — вигукнула з іронією.

— А чому б і ні?

Я підвівся з колоди і ступив у тінь, де полишив Михайла Федоровича, — його там не було; я вийняв з кишені цигарки, запалив і почув, як легко, немов подув вітру, хтось діткнувся до мого ліктя. Поруч зі мною стояла невисока русоволоса жінка з прилеглими листочками вух і витонченим обличчям, у грубому светрі й джинсах. Адріана простягнула руку, попросила цигарку.

— Нині сваритися не можна, — сказала, притуливши палець до повних губ. — До того ж мені цікаво про щось дізнатися від вас. Ви набагато старші за мене.

— Принаймні у два рази…

— Тим паче… Ви, можливо, й бачили когось із тих людей, які вибивали на цій скалі напис. Це ж так цікаво… Бачили?

— Я не знаю, хто сюди приходив сімдесят п’ять років тому. Міг то бути Михайло Яцків, я добре знав його, вже старого… Міг бути й Стефаник. Франко ж мав їх за своїх молодих побратимів…

Адріана припалила від моєї цигарки.

— Це так цікаво — відтворювати, — сказала. — Археологи теж відтворюють: старовинні реалії, місця, де жили люди. А письменники — людей. Знаєте, я не раз думаю: якщо є всесвітня гармонія, всесвітній ефір, то чому не припустити існування всесвітнього інтелекту, в якому є і наша частка? Ми думаємо, а думання — це ж енергія. Коли з людського праху виростає трава, то куди дівається енергія мислення? Пропадає? Ніщо в природі не пропадає.

І мені здається, що думки когось із наших попередників, хоч би Франка чи Стефаника, існують в ефірі. Може, те, що ви пишете, відтворюючи історію, не домисел, а вміння реалізувати у словах енергію мислення людей, яких уже немає?.. Ну, розкажіть щось про Стефаника, наприклад, але не те, що написане ним і про нього, а оте… — вона підвела вгору білу руку.

— Про Стефаника… — проказав я сам до себе. — Що ж… Але про нього самого, відокремленого, говорити не можна: він жив серед свого оточення, і його життя було не зовсім таке, яким ми собі нині уявляємо, — складніше, мабуть, і простіше…

— О–о! — підхопила мою думку Адріана. — Саме так і уявімо собі: складніше і простіше… Давайте підемо цією просікою аж на сам гребінь. Поки доберемося туди, поки вернемось, буде вже світати, і наші хлопці зможуть піднятися на вершину Каменя шукати напису. А поки що хай прийдуть до нас думки людей, яких уже немає, — Адріана ще раз підвела руку. — Хочете, я буду мовчати аж до світанку, а ви кличте. І можете також мовчати, тільки так, щоб я чула, щоб чула…

Посол Стефаник сказав фірманові запрягати коней, і коли пара буланих винесла бричку з русівських вибоїстих вуличок на снятинський гостинець, Юра перестав прицмокувати, повернув голову й мовив ствердно, хоч мав би запитати:

— До пана адвоката!

Юрі любо було возити свого господаря до адвоката Семанюка: панове відразу сідають за шахи, а йому можна стояти збоку й стежити за грою, на якій він зовсім непогано знається, тільки ж не годиться сідати простому хлопові з паном за шахівницю, навіть якби якийсь і попросив. Тому він ніби грає то з одним, то з другим. Юра аж з ноги на ногу переступає, коли побачить невдалий хід свого обранця, але мовчить. Більше уболіває за пана адвоката й частіше стає на його бік — з однієї причини: після кожної партії переможений встає, підходить до книжкової шафи, виймає грубезну, як Біблія, книгу, дістає з глибини полички гранчасту пляшку, наливає келишок горілки для переможця, і коли переможцем стає Стефаник, Юра тільки облизує сухі губи, а коли Семанюк, то адвокатська порція дістається Юрі, бо пан адвокат не п’є. Молода дружина адвоката пані Наталя, струнка й циганкувата жінка з чорними очима, після якоїсь там партії приносить сніданок чи то обід і кожного разу підозріливо й здивовано поглядає на Юру. Стефаник тоді, зігнувшись над столом, тяжко кашляє в кулак і на господиню не дивиться; Семанюкова ніяк не може збагнути, чому Юра на очах п’яніє, бо ж у домі адвоката — сухий закон, і невдоволено фиркає: «Ідіть, Юро, на сіно, проспіться, бо вчора, видно, пили–сьте таку, що на другий день розбирає». Стефаник крадькома моргає Юрі, той покірно йде до стодоли спати, поки пан посол не розбудить його, щоб запрягав коней додому.

— На двірець! — поправляє фірмана Стефаник і, відкинувшись на спинку сидіння, зажмурює очі: йому нині не хочеться вступати у розмову з балакучим Юрою.

— О, то пан посол їдуть до Відня! — констатує Юра і, проймаючись повагою до державної особи, звучніше прицмокує на коней.