Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Франко спинився: знову вчулася йому, як і минулого разу під час проходу, знайома мелодія, дуже знайома — вальс Воробкевича, — десь далеко наче хтось грав на скрипці. А може, причувається: в Коломиї ця мелодія теж йому згадувалася… Перейшов вулицю Баторого — по той бік Академічної, на Хорунщизні, було людно й гамірно: певне, знову збираються вшехполяки — наближається чергова річниця університету.

На дні душі озвався давній страх перед боївкарями, які колись цькували його за статтю про Міцкевича, вигукували вслід «Франко — лотр!» і шпурляли каміння. Не могло забутися: той камінь, що летів у нього, випущений з чиєїсь руки, мов із пращі, а потрапив у голівку малого Андрійка, який тримався за батькову руку, летить і зараз, летить і вдарить найболючіше — Андрій тяжко хворий, у нього нестерпні головні болі. Летить пущений камінь… Руки мої, руки, ви мені ще потрібні, а вас нема, демони їх обсотали тисячометровим дротом; поїду ще раз до Криворівні, буду мочити в чуркалі, це помагає, дріт потроху розсотується; а може, таки поїхати до Нагуєвич і підняти з дна криниці ключ? Я — немов глухий Беттовен, я — без рук! Беру олівець між пальці правої руки, а лівою притримую й отак пишу друкованими літерами, мов дитина. Андрій хворий, нема кому диктувати, він єдиний з синів уміє записувати мої думки, вимовлені вголос; я вимучую друковані букви, а слова втікають з–під олівця до стелажів, де книжки; книжки теж ховаються в стіну, а тоді на ліжко вилазять чорні кроти… В такі хвилини я боюся божевілля, наспіх згадую щось добре, світле, щоб прогнати мару… Часом мене рятує згадка про такий собі сучасний варіант людинолюбного вчинку святої Вероніки: похорон Марії Конопницької, холодна осіння мжичка, мене мучить нежить, а рук підвести не можу, і ось сходить із тротуару на Пекарській стара полька, чистенька, як нагуєвицькі жінки на дрогобицькому ярмарку, і білою хустиною втирає мені носа, і я приймаю цю послугу як найкращу подяку від поляків за свою працю. А ще… Та годі: так мало світлого було… О, знову та мелодія — хто ж це грає?

Франко зупинився біля фризієрні на Академічній, глянув у вітрину: щоки покрилися сивим заростом, треба хоч трохи дбати про себе, бо колись таки знайдеться невіглас, якому вигідно буде порівнювати його з жебручим старцем…

Старий, як світ, майстер Голембйовський — Франко користується його послугами більше двадцяти років — уклонився поетові й, змахнувши білою серветкою, запросив до крісла, відтак пов’язав серветку під шию і затріскотів машинкою біля вуха.

— Як здоров’я, пане доктор?

— Краще б не питали…

Фризієр перебирав на потилиці клієнта ріденькі волосини, ніби перераховував їх, пильно дивився на нього в дзеркало, і химородний вираз його обличчя поважнів.

— Скільки вам уже набігло років? — спитав із співчуттям, намилюючи зжовклі Франкові щоки.

— П’ятдесят шостий…

— Овва! — прицмокнув майстер. — Я дав би вам більше… Бо мені, пане доктор, уже сімдесят п’ять.

— Наперед би стільки, — посміхнувся Франко. — Пане Голембйовський, — проказав по хвилі, наслуховуючи, — мене вже який раз, коли проходжу попри вашу фризієрню, переслідує — о, чуєте? — мелодія вальсу… Чи то, до біса, вже слухові галюцинації почались… Мені ця мелодія вчувалася недавно в Коломиї. Не чуєте? «Заграй ми, цигане старий, — промугикав Франко зовсім молодим голосом, — заграй, яко–ої зна–аєш, я гро–оші дав би…» Хтось таки грає, десь там, біля фігури Яна з Дуклі.

— Вам зовсім не причувається, пане Франко. Там зафрахтував собі місце новий жебрак зі скрипкою, на цей раз молодий, і, знаєте, таке в нього випещене, аристократичне лице… Та нині кожен заробляє, як уміє. Я, приміром, донедавна ходив на помешкання до панів послів Барвінського й Романчука. І стриг їх, і голив…

— О, вони мене теж стригли й голили!..

— Таке скажете… Звідки їм те вміти? — здивувався фризієр.

— Добре вміли, не бійтеся.

— А–а, ви собі про щось своє…

— Як і ви, пане майстер.

— То я хотів вам сказати, — продовжував фризієр, — що ходив донедавна на помешкання. А тепер перестав: маю не згіршу клієнтуру тут. Та до пана Франка прийшов би: дуже ви подались.

— Вас ноги ще не болять?

— Та звідки? Я ж колись у фузбаль грав.

Голембйовський струсив серветку, підніс дзеркальце до потилиці — Франко побачив перехрещені глибокі борозни на своїй шиї.

— Хоч би не показували мені, пане майстер, того, чого я міг би й не бачити… — Франко підвівся з крісла. — Чуєте, як грає? Та мелодія мене… Красно вам дякую.