Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Щоб остаточно заспокоїти своє сумління, почали шукати винуватця Франкових кривд — Юду, на якого можна б звалити всі гріхи. І знайшли. Не був це хтось із роду намісника Галичини Казимира Бадені, лютого Франкового гнобителя, ані з учнів професора університету Твардовського, котрий колись закликав студентів до фізичної розправи над Франком, навіть не з коліна посла Юліана Романчука, який колись так гаряче обурювався, що поет не любить Русі–України, ні! Дивним дивом стріли ненависті до пошукуваного Юди схрестилися на непоказному й непопулярному поетові Остапові Луцькому, який десять літ тому під псевдонімом «Лунатик» склав пасквіль на Франка, за що Франко у своїй знаменитій відповіді «Лунатикові» назвав його мавпою; від Луцького аж тепер відвернулася громадськість, а найперше осудили його члени літературного угруповання «Молода муза», котрі досі вважали Луцького своїм ідеологом. Одне слово, громада очистилась від христопродавця, всяк тепер міг стати шанувальником або й другом Франка, а нефортунний Остап змушений був виїхати зі Львова — він зайнявся далекою від літератури фінансово–кооперативною справою на Буковині.

Галицька громада готувалася до свята, а Франко уникав зустрічей з людьми, перестав відвідувати кав’ярню «Монополь», де протягом багатьох років зустрічався з молодими літераторами; дружина Ольга Федорівна відвідувачів у дім не впускала, бо ювілейні приготування дратували поета, він бажав самоти, тож мало хто знав, що в ту чи іншу годину робить Франко, як бореться з приступами тяжкої хвороби, — поет опіки не бажав. Він лише зрідка проходжувався колишнім звичним маршрутом від свого дому на Понінського до будинку Наукового товариства імені Т. Шевченка на Чарнецького й назад: на цій дорозі йому легко думалося; йшов краєм тротуару зсутулений дідок з запаленими червоними очима, з опущеними безвільними руками, на поклони рідко коли відповідав, дивився під ноги, — і ніхто під час цих прогулянок не наважувався тривожити його самотність.

1913 рік був особливий не тільки для Франка та української громади, а й для всієї Галичини. Ніколи ще народ так не читав газет. Стежили передусім за ходом балканських війн. А крім того, весна почалася повенями — гинули люди й худоба; захворів грипом і мало не віддав Богові душу цісар Франц Йосиф; якийсь парубійко Михайло Рекрут, видаючи себе за Мирослава Січинського, вчинив замах на маршалка Станіслава Бадені — маршалок обійшовся переляком, а терориста спіймали; відбувся процес у справі втечі Січинського із станіславської тюрми, і дозорця Івана Нуду засудили; зрештою, світ ще не очуняв від жахливої вісті про загибель корабля «Титанік». До того всього у Львові назрівала нова польсько–українська криза після відзначення вшехполяками [44] Шовіністична Польська партія, заснована 1895 року; видавала журнал «Przeglad Wszechpolski». 250–річного ювілею Львівського університету — чергової нагоди для ствердження споконвічної польськості львівської альме матріс.

Іван Франко знав усі ці новини, та існували вони ніби десь поза бар’єром, звідки долинав лише їх віддалений гомін; хворий письменник категорично відмовився від влаштування ювілею, він був тепер зайнятий упорядкуванням особистого архіву, перекладав українською мовою свої повісті й статті, друковані в польській та німецькій пресі, деякі твори переробляв, вважаючи, що вони не втратили актуальності, працював над перекладами з Пушкіна й античних літератур. Відчував, як шагренева шкіра його життя катастрофічно скорочується, і хотів привести до ладу всі свої рукописи. Іноді виходив у місто на прогулянку, але й тоді перебував у самотності.

Травневий ранковий вітер розвіває поріділе сиво–руде волосся на Франковій високочолій голові, він дивиться в землю, і в поле його зору потрапляє раз у раз то один, то другий підтоптаний черевик, широкі штани темно–синього вицвілого костюма скрадливо прикривають збиті носки; він з гіркою іронією думає, що ювілейної паради все ж йому не минути, тож треба вдягнутися у щось нове, щоб якийсь невіглас не обізвав його обдертюхом, бо таки обізве, ще й ставитиме це йому в заслугу: ось, мовляв, яким простим був великий чоловік… Великий? Хтозна… Національний педагог, учитель. Це ближче до правди. А втім… Кожна людина схильна розглядати свої здібності через побільшуючі скла, і я не виняток. Проте я повинен допускатися цього гріха, бо належу до нації, яку світ не завжди хоче бачити, і тому ми мусимо деколи самі себе рекламувати, щоб звернути увагу на народ, за який подаємо голос… Мабуть, таки доведеться погодитися на ювілей. Ми повинні заявляти про свої достоїнства голосніше, ніж представники націй, за якими стоїть політична влада. Ми, крім таланту, мусимо бути наділені сміливістю, мужністю, величністю душ, щоб мати силу повставати проти звичної негації нашого народу. Чому так скоро здолала мене неміч — у п’ятдесят літ? Чому віднялись руки, наче я ними зло чинив?.. Чи то таки вдарив у них грім тоді у Нагуєвичах, коли я був ще малий і, забившись під оборіг, відвертав примару страшної грози, що насувалася з Долу й гомоніла зловісно: «рани–рани–рани!»; я у тій боротьбі з велетнем, що виростав з обрію на все небо, знесилів і зімлів, а стурбована — де подівся хлопчик? — мати знайшла мене на оборозі, взяла на руки й понесла до хати; вона, плачучи, припадала біля дивної дитини, яку треба нести до церкви під Євангеліє, щоб зняти з неї погане наслання; і не знала мати, що я тоді вперше став на прю з ворожою силою. А я вже знав. Я очуняв у хаті й у той мент пробудження побачив у дверях великий залізний ключ; мені здалося, що саме ним, немов грабодурник заклятим топірцем, я зможу відвернути від людей лихо, стягнувши грозу на себе високо піднятим у руці ключем. Я вийняв його із замка, кинувся на подвір’я, став біля криниці й почав вимахувати ним, погрожуючи чорному велетневі на небі; мати вибігла й скрикнула: «Кинь, бо грім уб’є! Йой, та що то за дитина!» — моя рука здригнулася, і ключ упав у криницю… Може, тоді вразило? А мені тепер сниться, що в тому ключі була моя міць, і якби дістати його з дна… може б, ще хоч кілька років працювали руки, бо так жити неможливо — без праці, тільки з думками. Страшно так жити!