Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Стефаник не відповідає. Втім, Юра й не допитується: якщо на поїзд, то певно, що до Відня, навіть коли послові дорога стелиться до Коломиї. Поїзд, на думку Юри, тільки до Відня.

Стефаникові нині спішно треба до Львова. Місяць тому він написав Франкові листа, щоб не їхав до Снятина на відчит, бо від весняних дощів розлився Прут і люди з довколишніх сіл не доберуться, нині ж не може собі цього простити: хай би був приїхав, порозмовляв з ним та з Черемшиною, може б, розвіялася його гнітюча депресія. Вчора Стефаник отримав від Гнатюка листа, в якому голова ювілейного франківського комітету сповіщав, що у Франка, очевидно, розпочався новий приступ хвороби: він став замкнутим, дражливим, знову нікого до себе не допускає, про ювілей не хоче й слухати. То, може, пан Василь, якому колись Франко більше, ніж будь–кому іншому, довірявся й мав до нього особливий сантимент, піде до Франка додому й переконає, що відзначення сорокаріччя діяльності письменника в час розгнузданого вшехпольського шовінізму є не тільки його особистою справою: українцям потрібна трибуна, за якою став би один з найвищих європейських авторитетів.

«Дивна мені випала доля, — думав Стефаник. — А може, то моє щастя, що люди від найменшого до найвищого йдуть до мене із своїми ранами, аби я їх, як пес, облизував».

Поїзд їхав поволі, мов фіра на ярмарок, зупинявся на кожній станції. У Заболотові стояв півгодини. Стефаник дивився з сепаратки у вікно, в яке входив здалеку Троєцький горб.

Цей горб, який праворуч Пруту здиблював першу гряду карпатського узгір’я й ховав від велелюдного тракту в окремий світ убогі покутські села, стікав пологим схилом до Петрилівського лісу над рікою — весь він, від дубової крони на вершині до погнутих повінню й завішаних висохлою мервою вільх біля зарінку, входив у вікно сепаратки. Стефаник невідривно вглядався, чіпляючись очима кожної хатини, що збігали зі схилу гори до зарінку, обачно виминаючи церкву й плебанію посеред села, — шукав хоч би дворища на Петрилівському узліссі, де мешкала колись згорьована вдова Косинючка, яку Бог нагородив сином, що бентежив людей своїми чудернацькими мальовидлами й дивною поведенцією. Не видно вже й дворища…

То було з п’ятнадцять років тому. Знуджений розрахованим до години днем у домі троєцького пароха Калитовського з обов’язковим пасьянсом після сніданку, з другим сніданком, сном після обіду та вечірніми дискусіями з молодою попадею Євгенією про платонічну й земну любов, Стефаник іноді зникав на цілий день з гостинної плебанії, куди його запросили на вакації, і ці втечі руйнували усталений ритм у домі Калитовського: гість приходив увечері мовчазний, понурий, з сумними, відсутніми очима, він наче не помічав нікого в домі, на питання відповідав невлад, а потім, інколи навіть не повечерявши, зачинявся у своїй кімнаті, й потаємно закохана в пана Василя попадя, будячись посеред ночі, бачила білу плахту світла, що падала з вікна на квітничок. На другий день Стефаник лежав у ліжку знеможений, мов після важкої хвороби, біля груби валялися жмутки зім’ятого паперу, а на столі — аркуш, списаний дрібним рівним почерком.

Про троєцького бідаря Михайла, який після похорону жінки, здурівши від голодної безнадії, вивів увечері з хати двох своїх дівчат і одну втопив у Пруті, а друга відпросилася, переговорили в селі ще до того, як Стефаник приїхав до отця Калитовського на вакації. Ходили чутки, що Михайла засуджено до страти, хтось казав, що він сам стратився; цей моторошний поголос дійшов і до Стефаника, та він не зовсім тим чуткам вірив. Надто страшні вони були, щоб повірити, тому глибоко й не дійняли його — існували відчужено поза ним. А потім люди перейнялися іншою, незвичайною вісткою — до того, що хтось повісився чи комусь хату спалили, давно звикли, — такого ж у Трійці ще не було: в село прийшли агенти, які зазивали людей їхати до Америки, де цісаря нема, зате поля — скільки хочеш, і для бідних людей там заробітки слушні.

І був би цей поголос теж перемоловся — хтось тих агентів бачив, а хто й ні, були та й пішли, — якби не Косинючка, та, що мала на Петрилівському узліссі морг доброго ґрунту і дивного сина, який малював сільських людей на чому тільки міг — на папері, дошці, березовій корі або й просто на стіні вуглем, — і при портретній схожості люди ставали подібними до святих на стародавніх іконах: з видовженими обличчями та великими страдницькими очима, з довгими руками і мізерним, мов на розп’ятті висохлим, тілом. Односельці сахалися від цих мальовидл і обминали дивного хлопця, щоб той не схопив для свого творива їхніх облич та не наслав на них болу, як це роблять у горах градівники–мольфари, які виліплюють з когось там глиняну ляльку, а потім вбивають у неї кілочки: як у ногу, то нога всохне, як у руку — рука, а як у груди, то з’їдять хлопа сухоти. Пішла по селу слава, що хлопець знається з нечистою силою.