Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

По дорозі весь час не сходила йому з гадки Косинючка та її дивний син: скільки тих талантів марнується серед мужицького безпросвіття — Сезаннів, Моцартів, Мопассанів, — і тільки випадком дехто вирветься з темного провалля, та й то лише для того, щоб, викресавши із себе вогник, при його світлі уздріти, що в сусідів давно вже вибудувані жертовники. Дорогоцінною мармуровою плитою лежить мій народ, і живе в тому мармурі незбагненна міць та захована в ньому дивовижна краса, а ту плиту ламають, кавальцюють, трощать, кришать і беруть собі куснями зайшлі господарі, я ж хочу видобути з нього для моїх нащадків хоч крихту тієї живої краси. І не можу, вислизає мені різець з рук. На моїх очах вантажать той білий мармур у вагони й везуть його не в іпостасях Мойсея чи Пієти до храмів, а в куснях бруківки — мостити вулиці в чужих краях.

Стефаник зійшов з поїзда на краківському двірці. Минаючи чекальні зали, подався до виходу, щоб добратися на вулицю Любича, де мешкав.

У почекальнях було гамірно, тягло з них смородом брудних людських тіл і непраних онуч, — не дивився в той бік, не міг. Знав: це чекають емігранти на паквагони до Гамбурга. Не раз уже бачив той содом: бліді виснажені жінки, плач дітей, пониклі чоловіки в чужій для них цайговій одежі, і з–поміж натужного гамору — безнадійне примовляння старого мужика: «Поле минемо, гори переліземо, море перебредемо, та не знайдемо більше вас, людоньки, бо ми вже не русини, а цигани…» А у вагони першого класу сідають панове посли — їдуть до Відня, і промовляє посол з Болехова до емігрантів, щоб берегли на чужині свою мову, культури набирались та поверталися з грошима й культурою домів, бо їх жде не діждеться рідна земля… А потім поїзд рушає, і зникають з перону народні проводарі, вони виголошуватимуть на засіданнях парламенту довгі промови на захист менших братів, тільки ті менші брати вже ніколи не почують їх патріотичних фраз.

Не міг іти поміж людей дивитися, як вони, відрізавши себе від кореня, втікають з рідної землі, мов від ординської навали, щоб усихати або приживатися на чужому ґрунті й, сконавши в ностальгії, дати життя новому поколінню, яке називатиме мачуху матір’ю, говоритиме мачушиною мовою і хіба колись на Різдво з дідами кутю з’їсть, та все ж дідівської сльози не збагне й переганятиме в роті варену пшеницю, присолоджену медом, не розуміючи предковічного її смаку і значення.

Стефаник перейшов двірцеву площу й біля вітрини склепу з іграшками побачив двох діток, які брудними пальчиками водили по склі, показуючи на забавки. Він зупинився біля них, бо почув, що розмовляють покутською говіркою; подумав, що ці забавки будуть їм снитися на чужині аж до зрілого віку. Зайшов до склепу, купив двох плюшевих собачок, та, коли вийшов, дітей біля вітрини не було; розглянувся довкола і побачив їх на тому боці двірцевої площі. Подався спішно за ними, але діти зникли в темному чекальному залі. Заглянув до зали, роздивився; погляд його впав на залізну піч у куті і замість дітей вихопив жовту як віск молодицю, що сиділа біля печі, поруч прикуцнув хлопець — він на цементній долівці рисував вуглем обличчя людей з натовпу, і ставали вони під його рукою подібними до іконописних святих.

Стефаник упізнав троєцьку Косинючку та її юного Сезанна. Жінка нагадувала стяте просапкою стебло кукурудзи, і видно було по ній, що на той бік океану вона вже не ступить; а хлопець рисував вуглем по долівці, зажури на обличчі не мав, бо лише починав жити.

Що міг сказати своїм знайомим: іграшок їм не потрібно, австрійських грошей — теж, а повернути їх до Трійці ніхто вже не мав сили. Жінка тупо дивилася повз нього, вона не бачила троєцького пана в чорному костюмі й білосніжній сорочці з метеликом під накрохмаленим комірцем; хлопець підвів голову й пильно придивлявся до Стефаникового обличчя, по якому набухлими краплями невтримно текли сльози. Може, впізнав і вловлював його риси, щоб намалювати.

Стефаник опустив на долівку іграшки й стрімко вийшов з почекальні. В ту ніч і у дві наступні він писав «Камінного хреста», а потім стільки ж днів лежав на тапчані без охоти до життя, і стурбований співквартирант Сафат Шмігер намовляв його покинути згубне письменницьке ремесло та поїв друга молоком…

Позаду залишився Станіслав і трохи дрімалось, а крізь дрімоту проступало й полохливо ховалося в небуття знайоме жіноче обличчя. Стефаник не міг його свідомістю впіймати: як тільки заплющував очі, воно напливало, ніби з потойбічності, — ніжне, з розгубленими від здивування або ж захоплення очима. Стефаник умисне в напівдрімоті зачаювався, щоб допустити його ближче і впізнати, та як тільки розплющував очі, видиво зникало, і йому було за ним жаль.