Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

…Тихо в місті, ледь чутно квилить, засинаючи, нічна птаха, гаснуть світла на Авлабарі, тьмяніє трикутний шпиль Сіоні, тепло плюскотять хвилі Кури, і вступається кривдний біль з душі, даючи місце спокоєві й рівновазі.

Серпик місяця сховався за цитадель. Микола Іванович тихо зайшов у дім: Тереза й Нана вже спали. Причинив двері кабінету, потемки роздягнувся, ліг на тапчан. Пробував заснути. Сон не приходив.

Заповідалася для Гулака довга нічниця. За своє життя він встиг звикнути до раптового сповільнення плину часу, коли після нервового денного ритму й швидкозмінності, щомиттєвої дотичності до часових категорій — було, є, буде — потрапляєш у безмір вічності, де існує одна категорія — є. Ти можеш тоді переноситися із трьох конкретних вимірів, як ось об’єм цього маленького кабінету або ж — колись — шліссельбурзького каземату в інший часовий вимір, де немає кордонів, обмежень, стін, стелі, початку й кінця, тільки плин — повільний, гнітючий, у якому зникає бажання існувати, бо існування — та мить вічності — раптово втрачає сенс. І тільки заглиблення у власну сутність, розпачливі пошуки в собі неперехідної вартості рятують тебе від петлі. Звідки він, злодюжка–кінто, дізнався про цю альтернативність чесного життя? Але хай приходить розум…

Вікно синіло кольором нічного зоряного неба, в кімнатці, заставленій з усіх боків шафами, етажерками, повними книг, поступово проріджувалася темінь. Гулак повернув голову до стелажів, відшукуючи очима верхню полицю, на якій поставали рядочком праці Костомарова. Були там монографії «Богдан Хмельницький» і «Бунт Стеньки Разіна», повість «Кудеяр», двотомне дослідження «Останні роки Речі Посполитої» і перші випуски задуманої вченим «Російської історії в життєписах її головних діячів». Перебіг у пам’яті останню серію праць Костомарова, і схопилася чомусь думка не за життєписи Володимира Великого чи Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха чи Андрія Боголюбського, а за Феодосія Печерського — засновника Лаври, пустельника й сподвижника духу, немов хотів його життям виправдати своє замкнуте довголітнє існування і визначити йому ціну.

Гуляли княжата, сини Ярослава Мудрого, і розпусні бояри після смерті великого князя, лилося вино у гридницях, дзвеніли гуслі — пиячила, пропивалася Русь, і вичікували кипчаки на донецьких степах — поки проп’ється. Занидів ратний дух у хоробрих русичів, іржавіли мечі, продавалася за гривни любов до рідної землі, не стало святощів. Вирушив тоді з Курська до Києво–Печерського монастиря вродливий юнак і, бувши сильним до рала і до жіноцтва охочим, постригся у ченці. Відраджував його чинити це старий ігумен Антоній, та хлопець не зважав, наполіг на своєму, а потім молов мливо для монахів, співав псалми, перший заходив до церкви і останній виходив, простоюючи без руху цілий день на одному місці, носив власяницю поверх голого тіла, дав обітницю мовчання, постив, бичував себе веригами і, витримавши найтяжчі випробування, довів усім, що людина здатна на святощі. Феодосій Печерський — так назвали сподвижника, ставши ігуменом, вимагав цих самих самопожертв від братії, пильно наглядав, щоб вони не полегшували собі чернечого життя, обходив келії, підслуховував, стукав патерицею в двері, за якими чулася розмова, відбирав у ченців і кидав у вогонь речі; на Феодосія молилися миряни, а він, не полегшуючи нічим їхню долю, залишався сторожем їхнього сумління. Князі бенкетували й далі, пропиваючи Русь, нічого не змінив своїм подвигом Феодосій, зате сотворив ідеал праведності, надавши вартості самій ідеї.

Досі Гулакові висвітлювався над верхньою поличкою образ молодого Костомарова, якого пам’ятав. Нині ввижався справжній, сьогоднішній автор історичних монографій; Костомаров поглянув на Гулака, заспокоєного прикладом Феодосія Печерського, і сказав: «А хтось у ті часи писав поеми, подібні до «Слова о полку Ігоревім», одна дійшла до нас, і які ми нині були б без неї, ти не подумав про це, Миколо. Подвигу ж мніха Печерського ніхто не пам’ятає. — На його устах промайнула епікурейська посмішка, він додав, показуючи на книжки: — Поглянь на моїх дітей, може, вони й недолугі, але мої, і підуть в люди, і піде мій Феодосій — для кого ідеалом, для кого застереженням…»

«Та невже, — вдруге сьогодні простогнав Гулак тими самими словами, — невже лише продукт, — єдиний вимір корисного? А спосіб його добування ніколи не стане окремою вартістю? Приклад чесності, сторожі сумління, самовдосконалення — усе це непотрібне, зайве, смішне?»