Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Та не завжди треба хвалити царів, — сказав уголос Микола Іванович. — Цар Дмитрій здобув Гянджу не в бою — напав на неї у той день, коли від землетрусу осунулася гора, загатила ріку і тисячі гянджинців гинули у воді під руїнами. Ті ворота взяв він без зброї… Не завжди треба обожнювати царів. І не в тому річ, Гіві. Не війнами славна та пора. У ті часи в Грузії і в Азербайджані жили два могутні володарі в царстві духу, які не зазнали ласки ні в царів, ні в атабеків, бо закликали не до війн між народами, а до братерства. Руставелі й Нізамі уславили ту епоху».

К і н т о Г і в і. А потім втомилася Сакартвело… Ти спитаєш, чому я став з карачохелі кінто. То довга історія, я не народився ремісником, мій батько мав землю. Але коли тебе цікавить, чому ремісники кидають ремесло і йдуть красти, — скажу. А тому, що гордості не стало, нема чим пишатися. Нинішній гонор карачохелі показний, вином підігрітий, фальшивий, бо все змаліло, зниціло. Колись ми боролися за землю, жінку, дівчину — кров за них проливали без надуми, поки тифліський карачохелі Еліазарашвілі, який знав одвічну таємницю виготовлення грузинської сталі — за цю таємницю колись майстри в муках конали й мовчали! — відкрив її Миколі І за Юдину мзду — о шакал, син шакала! — і ми залишилися без зброї…

Г у л а к. Це вже в галузі фольклору, Гіві, причини були інші… Всі ви озброєні ходите, не прибіднюйтесь.

К і н т о Г і в і. Озброєні ходимо, кажеш? Так, палаші, рушниці носимо, щоб убити тварину або ж брата, але за волю з нею не стаємо — без гордості й честі один наперед одного наші азнаури, а за ними й устабаші [18] Начальник цеху ( тюрк .). поперлися до воронцовського корита і товпляться біля нього донині. А я не хочу. Я краду. Ай, кацо, хіба це грабунок? Ну, взяв би я в тебе тоді ті гроші — ні ти не збіднів би, ні я не став би багатший. Тільки й того, що я випив би зайвий раз вина, а ти — ні. Яка, врешті, різниця — хто?

Г у л а к. Йоганн Гердер у своїй праці «Ідеї до філософії історії людства» писав про Грузію: жінки тут вродливі, чоловіки сміливі, але все в Грузії продається — це злодійський народець.

К і н т о Г і в і. І за це нас називають злодіями? А в кого ми навчилися красти — у завойовників. Кому зраджували — зрадливим завойовникам. У кого перейняли таємниці підступності — у завойовників! У нас відібрали все: землю, совість, силу, гордість. Цього в мене вже нема. Чому ти кажеш, що я злодій, чому не шукаєш тих грабіжників, які все це в мене відняли?

Г у л а к. Але ж це сталося не тільки в Грузії, а в усій Росії. Завойовники–царі поневолили всі народи й російський у тому числі. То що — усі повинні стати волоцюгами? Підніми вище голову й поглянь, які мужі загинули і гинуть у боротьбі із злом!.. Ба, ти знайшов для себе найлегшу форму протесту — неробство й злодійство, а я в своїй обітниці мовчання німую — теж біля воронцовського корита — і навіть не пробую допомогти тобі розправити хребет.

К і н т о Г і в і. Я родом з Телавського повіту, професоре, селянський син. Мій батько мав трохи землі, та під час Кахетинського повстання 1812 року наше село було зруйноване дотла, землі зайняв ставленик російського командування азнаурі Баградзе, я народився уже в наймах. Коли підріс, покинув село і подався, як багато інших хлопців, до Тифліса. Пішов на науку в шевське амкарство — навчився на доброго шевця, мав доволі грошей, які гордо пропивав на сьомий день. Та владикам кісткою в горлі стала наша мізерна воля — на амкарства було накладено потрійні податки. Ремісники відмовилися платити, вийшли перед будинок тифліського поліцмейстра на Еріванську площу — з десять тисяч карачохелі. Розбили двері поліцейської управи, перелякані поліцаї видали нам на поталу збирача податків, і ми його вбили… Я не знаю історії, професоре, у нас Захарія — історикос, але мені добре відомо, що в Метехському замку — он височить він за Курою — жили грузинські царі, сама Тамара тут перебувала, а тепер там найстрашніша тюрма. В тому замку колись сазандари–ашуги втішали піснями грузинських повелителів, а мені довелося в царських хоромах відсидіти страшних два роки. Я краду абази, а в мене вкрали волю і честь. Я ненавиджу чужинців — усіх, усіх! А ти приїхав у грузинський Тифліс і першого ж дня допитуєшся до татарського Сейдабаду, до вірменської базиліки!

Г у л а к. Ех, кінто, кінто! Живеш, борсаєшся в темряві і світла правди не бачиш. Та хіба в татар, або вірмен інакша доля? Ет… Ось поглянь ліворуч, бачиш вірменську церкву Святого Георгія? Там похований батько ашугів Саят–Нова, вірменин. Він вірив так, як і ти, у добрих царів і був вигнаний з палацу Іраклія II, сам ашуг загинув за Тифліс, коли руйнували місто в сороковий раз… Поглянь–но далі — он там, неподалік мечеті, доживає віку азербайджанський мудрець Мірза Фаталі Ахундов, у якого серце болить і за тебе, грузинського кінто. У татарській Гянджі помер найславетніший грузинський поет Ніколоз Бараташвілі, убитий нестачами й хворобами у двадцять сім років. У такому ж віці був убитий Лермонтов у П’ятигорську… А скільки їх, твоїх друзів, загинуло за тебе на дорогах смерті — Сибірській, Туркестанській, Кавказькій!