Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

— А може, саме тепер найгарячіша пора до праці… — відказав Гулак і, згадавши свою вранішню зустріч із кінто Гіві, додав: — Нині за роботу беруться всі. Треба заповнювати ділом час умирання, борги сплачувати…

Вийшли в коридор, тут було зовсім темно, швейцар узяв під руку Костомарова, щоб повести його в спальну кімнату, і прочинив двері до виходу — для Гулака. На подвір’ї світили два ліхтарі.

Не бачили один одного й не чули. У тьмавій тиші тихо розійшлися.

Пора була вже пізня. На Головінському проспекті тихо шурхотіло опале листя, теплий вітерець ледь дихав із протягів бічних вулиць, серпик місяця повис над Сололакським гребенем, і від його примарного світла вирізнялася зубчастими контурами на тлі темно–фіалкового неба стара цитадель. У лугах над Курою скиглила птаха — зрідка, сонно; у піднебессі мерехтів освітленими шибками вікон Авлабар — майнула в пам’яті Миколи Івановича згадка про давню пригоду з кінто Гіві; шпиль храму Сіоні трикутником ліг на авлабарські світла і віддалився ген за Куру — Миколі Івановичу згадалися вранішня тривога, незахищеність, і відчув тепер, як за день все це вляглося, зникло кудись відчуття осамотненості, й замислився — від чого б це? Пробіг у думці весь прожитий день, усього нині було вдосталь, та не такого, що могло б його заспокоїти… Глибоко вдихнув пропахле першим опалим листям повітря і зрозумів: цей спокій від того, що йде він містом, яке добре знає навіть уночі: кожну вуличку, завулок, дім, храм, сквер — усе для нього тут своє і рідне. І живе він у цьому місті не тимчасово, а назавжди, і тому любить його, віддає йому своє життя, яке не довелося віддати Києву, і Київ той тепер далекий і нереальний. Реальний Тифліс, у якому він почувається по–домашньому і кожного ранку йде до праці, мов на свято, — без примусу й спонуки. В гімназії його друзі і в місті його друзі, він належить їм, а вони йому, і мовчати перед ними гріх та й навіщо мовчати? «Що сховав — згубив навіки, що роздав — твоє до гробу» [17] Цитати з «Витязя в тигровій шкурі» подаються в перекладі М. Бажана. , — мовив Руставелі…

А серед друзів — кінто Гіві. Що віддав йому, нещасному, знедоленому, дотепному, який за словом не лізе до кишені, а не знає, як жити?..

«Для того, щоб чесно жити, треба мати розум або петлю, професоре…»

Коли це сказав кінто Гіві? А, ще тоді, коли вони з Терезою мешкали в Сейдабаді, і Гулак, ідучи на службу і зі служби, мусив минати сірчані лазні, де набиралися здоров’я багачі, а волоцюги цілу добу снували поміж куполами, промишляючи жебрацтвом і дрібними крадіжками, уночі ж тут спали на теплій землі.

Микола Іванович деколи згадував красеня злодюжку і впевнений був, інакше й думати не міг, що Гіві, очистившись сльозами сорому, більше не краде.

Наївний… Незабаром Гулак переконався, що Гіві й не збирався міняти професію. А пустив сльозу? Боже, чи ж то мало є випадків, коли найчерствіші люди розчулюються?.. Можливо, професор навіяв йому згадку про матір, якої він давно вже не мав: жаль стало себе, самотнього в світі. Або згадав свого батька–кахетинця і порівняв його, у гостроверхій шапці, в білій черкесці з газирями на грудях, з нужденним собою — у сатинових шароварах і ситцевій сорочці… Сльоза сльозою, а кінто Гіві давно прикинув, скільки в Тифлісі багачів, і вирахував: якщо він у кожного десятого витрусить один раз кишеню, то багацький клан не збідніє, Гіві ж матиме завше на хінкалі й вино.

Вертаючись одного разу з гімназії, Гулак звіддалік побачив: виходить із лазні вдоволений, розпарений, червонолиций азнаурі, прямує, покректуючи, у Старе місто, його наздоганяє не хто інший як кінто Гіві, їх обганяє якийсь хлопчисько, з його кишені випадає згорток, Гіві згорток піднімає, показує азнаурові, вигукуючи: «Гроші!» Так само — без змін.

Обурення, злість, обридження стрясли Гулаком, він гукнув:

— Гіві, йди–но сюди! Як тобі не соромно?

Кінто стрепенувся, став мов укопаний — він зовсім не сподівався, що його спіймають на гарячому, та ще й хто: професор! Азнаурі теж завмер: як–не–як, а в руках пачка грошей; Гіві вирвав пакунок: «Котись звідси, не твої!», опустив очі, вітаючись:

— Гамарджоба, професоре!

Микола Іванович не відповів, підступив до Гіві, притягнув до себе:

— Худоба ти… — тихо мовив йому у вухо. — Коли нарешті почнеш чесно жити?

Тоді кінто сказав ту фразу про чесність, і Гулак зрозумів, що Гіві зовсім не покидьок, якого виплюнуло на вулицю дно.