Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

— Перебільшуєте… Просто в той час, коли ви просиджуєте в кав’ярнях і сперечаєтеся, скільки правд є на світі, я працюю… Спитаєте, для чого так багато писати і чи все те потрібне. Не міг би твердити, що все. Та я у свої праці вношу свій темперамент і в такий спосіб розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, які досі й не підозрювали, що такі проблеми існують… А я їх бачу, відчуваю, вони буквально нахлинають на мене, а тому я не маю часу створювати майстерверки, не завжди дбаю про викінчення форм; це зле, та гадаю, що найголовніше нинішнє завдання письменника — збудити в читача думку…

— Я згоден з вами, — сказав Людкевич. — Бо й сам мрію створити таку музику, яка б тривожила душі людей і витіснила до чорта всі румби й танга разом з саксофонами й ручними гармоніями, щоб не заколисували нас до солодкого сну… Але що не конче треба витончувати форму твору, то я тут проти: брульйони довго не живуть.

— Пан Франко надто скромний, — вмить забув про Ванду Карманський. — Я щось ніяк не можу собі пригадати хоча б одної його чорнової роботи. А як і є, то вона має кращий вигляд, ніж у декого чистовик… Ну, що з того, що Яцків пише вночі на стінах, уранці розшифровує намазюкане, потім сім разів переписує, поки не доведе рукопис до вигляду літографованого запрошення на бал. Що з того?

— Принаймні більше користі, ніж з рим «жаль — печаль — рискаль».

— Профа–ан! — заспівав Карманський. — Хіба ти розумієшся на поезії?

— Ну, як ти такий віртуоз, то придумай риму до слова «морква».

— Полтва!

— Отак усе в тебе виходить кострубато… Пане Франко, а скажіть: знайдеться хтось такий у Галичині, хто прочитав би все, що ви написали? Можете не відповідати, бо — ні. Нікого ж одночасно не цікавить і політика, і лірика, і земельне питання, і етнографія, і Шекспір, і апокрифи…

— О, до речі — про апокрифи, — перебив Яцкова Карманський. — Протягом довгих дванадцяти років ви, пане доктор, збирали, впорядковували, науково опрацьовували й видали п’ять великих томів «Апокрифів і легенд з українських рукописів». Жодна інша слов’янська література, крім російської, не має такої збірки старовини… Але ж чи варта шкіра вичинки? Дванадцять років! Ви ось сказали, що не маєте часу відшліфовувати написане… Чи ж ті легенди про святого Климентія або Лазареве воскресіння аж так потрібні нашому народові?

Франко підвів голову, його сині очі налилися холодним полиском, він підняв до грудей руки, мовби хотів стукнути ними об стіл, і я остаточно переконався, що пальці на його правій руці таки не розгинаються — на правій руці Франка! Мені стало моторошно, а може, то привиділося: Франко ж заговорив з молодечим запалом, він ще дужий…

— Потрібні, навіть дуже потрібні!.. Як світло місяця є рефлексом світла сонця, так знання будущини є рефлексом знання минувшини… При укладанні програми на завтра треба заглянути в минуле, інакше станемо біологічними істотами, які здатні сприймати світ, але не здатні передати набутий досвід майбутньому поколінню. Станемо модерними гомункулусами, яким ніщо не дороге… Нам потрібен історичний матеріал, історична повість, роман, оповідання…

— А чому ж тоді ви написали тільки одну історичну повість? — запитав Людкевич.

— Що за атака на мене? — усміхнувся Франко. — Чому не написав… Я багато чого не зробив. Скручені голови… скручені голови. А мав намір!

У фойє почулася голосна розмова. «Велике цабе! — гримотів чийсь хриплий бас. — Хіба ти гірший?» — «Ти ж зовсім п’яний, — відповідав притишений голос. — Як хочеш, а я не піду…» — «Підеш. Гей–гей, підемо до діброви!» — хриплий бас затягнув веселої. До буфетної кімнати увійшли двоє: Шпатько вів під руку Івана Косинюка. Зупинився біля столу й притих, ніби зачаївся, вперся хмільними очима у Франка, який сидів у задумі й не помічав прибулих; Косинюк вивільнився від Шпатька, обійшов стіл і тихо присів біля Карманського, пригладив рукою волосся, поправив метелика під шиєю і аж тоді наважився підвести очі: йому було соромно. Шпатько почухрав пальцями скуйовджену бороду, з гуркотом відсунув крісло й сів біля Ванди навпроти Франка; Яцків погрозливо помахав на Шпатька пальцем. Та Франко був у цю мить відсутній.

Моє зацікавлення історією — то теж уже історія, панове… Мене з дитинства вабили таємничі топоніми — Опір, Колодка, Перекіп, Повалисько, Тустань, Поруб: чому так, а не інакше названі річка, гора, гряда, урочище, яку легенду чи бувальщину приховують від людей ці дивні імена, а може, не приховують, навпаки — нагадують про них; селяни, що приводили до батька коней кувати, розповідали захоплюючі небилиці: про Тухольські залізні ворота, замкнені на колодку, про орду, яку на місці нинішнього Борислава винищив до ноги князь Данило, і та кип’ячка, що її нині либають з бориславських нор, — то ропа з поганих тіл ординських; про скарби, які заховали русичі від орди в підземеллях Тустанського замку, — ця легенда була настільки популярна, що бориславські підприємці задумали висадити динамітом урицькі скелі, й довелося втручатися вченим, щоб не допустити дикунської акції; про нойона Бурундая, який поруйнував усі Данилові фортеці, а Тустанського замку взяти не міг…