Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Потаємно від батька й матері я вирушав у найдальші, як мені тоді здавалося, мандрівки — аж на вершини Долу, сподіваючись побачити височенну могилу князя Святослава, убитого Святополком Окаянним біля Тухольських воріт; нещасний князь, переслідуваний найманцями–печенігами, був мені набагато ближчий, ніж беатифіковані й канонізовані церквою його брати, — розглядаючи в київському соборі Святого Володимира настінні розписи Васнецова, Врубеля й Пимоненка, я дивувався, чому поряд із портретними зображеннями Бориса й Гліба немає Святослава. Я вдивлявся до болю в очах у далеке марево з тремтливою надією побачити хоча б контури залізних стовпів, на яких тримаються Тухольські ворота; доглядався шпилів Бубниського й Тустанського замків, які — один із заходу, а другий зі сходу — охороняють дорогу на угри; мріяв уздріти бодай одну стіну з ланцюга укріплень уздовж Стрия й Опору — і, нічого не побачивши, домальовував у своїй уяві піднебесні споруди, заслонені від людського ока поволокою імли.

У Дрогобицькій гімназії доля послала мені доброго вчителя–натураліста, який був ще й чудовим знавцем історії й літератури, — Івана Верхратського, і аж при ньому я зрозумів, що історія — не ілюстрований альбом, а тайнопис, який треба розшифровувати, що століття старанно приховали сліди минулого — може, для того, щоб зберегти їх від руйнації, або ж для великої втіхи одержимця, який віднайде їх, прочитає й воскресить для своїх сучасників давно забуте.

Верхратський часто водив гімназистів на прогулянку до урицьких скал. Я безстрашно лазив по них, вибираючись майже прямовисними стінами на обвітрені й ковзкі вершини — не з юнацької буйності, а з невтриманої цікавості: скали зберегли на собі сліди великої людської праці з прадавніх часів. Що тут стояв колись замок, не могло бути й сумніву: ті сліди залишились у закамарках, заглибинах, у наскрізних дірах, куди могли входити ретязі й стовпи; повздовжні пази свідчили про впасовані колись між скали дерев’яні стіни… Я споглядав з Каменя невеличке забуте Богом і людьми сільце Урич: у подовгуватій долині над потоком дрімало воно, сонною мрякою повите, з маленькою церковцею між липами й двома корчмами край дороги — єдиними свідками духовного життя; та прецінь вирувала тут колись середньовічна цивілізація: у лісистих проваллях на схід від села, у величезних камінних бовдах, на яких стояв я, забута культура записала глибокими буквами свій літопис — з яких часів, з якої доби, хто ще до Данила і навіщо вибудував тут твердиню? І я уявляв: з–поміж природних кам’яних стін спинався до неба величезний дерев’яний замок із бійницями на захід, а на місці нинішніх сіл Урича й Підгороддя кипіло бурхливе життя воїв і ремісників — захищав Тустанський замок Галицьку Русь від західних завойовників і неприступний був навіть для орди.

Потім усе написане мною на історичну тему так чи інакше в’язалося з цими скалами, їх образ я використовував у «Петріях і Довбущуках», у «Захарі Беркуті» й ніколи не переставав мріяти: написати б ще одну повість з часів Данила Галицького — з наказу Бурундая руйнує князь усі свої фортеці, а Тустань залишається нескореною.

Останній раз я побував в Уричі з дружиною, коли заслаб на очі. Мешкали ми у скромній плебаніїурицького священика, щоранку ходили до джерела під скалою, в якому я промивав очі, вода насправді в ньому цілюща — помагала; і поки сонце, від якого я мусив утікати до темної кімнати на приходстві, не зависало над Жолобом, я виходив на подвір’я між скалами, де напевно розміщався дитинець, і складав план нового твору.

До нього я готувався змолоду. Не було мені ще й двадцяти, як я під псевдонімом «Джеджалик» надрукував у журналі «Друг» школярського вірша «Бунт Митуси», написаного під впливом поезії Костомарова. Була то лише зафіксована ідея; перебуваючи в Уричі, я розвивав її, обдумуючи новий твір — продовження «Захара Беркута». Поштовхом до нового задуму був один момент з моєї тяжби з Омеляном Партицьким, редактором «Зорі». Хай йому Бог гріха не пише — Партицький мене не визнавав. Я вже надрукував своїх «Наймита» й «Каменярів», а він уперто вихваляв у пресі графоманські вправи Ілларіона Грабовича, ставлячи його вірші «побіч найлучших творів Шевченкової музи», при тому зазначаючи, що «особа Франка знана руській публіці лише з численних судових розправ». Я й не згадував би цієї його нехоті до мене, але ж від нього залежала доля мого «Захара Беркута». Повісті він друкувати не хотів, а коли вже й погодився, то тільки з умовою, що я змалюю Данила Галицького добрим мужицьким королем. Довелося піти на компроміс: у тому місці, де Захар називає Данила не вітцем і опікуном, а карою Божою, я зробив таку виноску: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх криваві міжусобиці. Подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданні про співака Митусу, якого за непокірність князь звелів покарати смертю. Наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо уменшити ваги й значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько–галицьких земель визначався як чоловік незвичайний, симпатичний і, як на ті давні часи, досить людяний і наділений політичним розумом».