Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Недавно Яцків прочитав у «Ділі» статтю Івана Труша «З області нашої нової літератури», в якій він з Франковою в’їдливістю, та без його аргументації відшмагав молодомузівців, особливо Яцкова: мовляв, повилазили хлопці на п’єдестали, поставали в театральні пози, а Труш мусить мовчки ходити по тому лісу, глухнути від бомбастики фраз («Де ви бачили, щоб син з почуття помсти до батька, який побив матір, спалював себе на вогнищі?» — То правда, в житті такого не буває, але мені хотілося передати абсолютний біль кривди), тимчасом уся творчість Яцкова з її банальністю, штучністю і претензійністю надається тільки для макулатури.

Отож Яцків, зустрівши в кав’ярні «Централь» редактора «Діла» Василя Панейка, який надрукував статтю Труша, відміряв йому прилюдно ляпаса.

Учора відбувся суд. Такої соромоти ще не зазнавав. Вислуховував звинувачення й думав: мабуть, тільки в нас завівся звичай обпльовувати письменників саме тоді, коли вони сягнули так високо, що стали загадкою. Обпльовувати за те, що не можна їх взяти на долоню й заглянути, як піддослідній тварині, у звивини мозку… Труша заболіло, що хвалять сусіда: мовляв, усі твердять, що новели Яцкова цікаві, а я вам доведу, що ні. То вибрав найслабші місця з одного оповідання й кинувся до бійки. Воістину, як гласить польська приказка: «Klekajcie, narody, і bijcie sie w pyski!» [57] Вклякайте, народи, й бийте один одного в пики! ( пол .) .

Суд стояв на боці Панейка, адже не він писав статтю, а Труш.

Яцків, виступаючи на свій захист, сказав: «Є така давньохристиянська казка про сліпця й хромця, які разом крали виноград, проте винуватого знайти не могли, бо хромець твердив, що він не зміг би дійти до виноградника, а сліпець — що не побачив би винограду. Тож карали їх разом, посадивши хромця на сліпця. Отак зробіть із Трушем і Панейком».

Суд оштрафував Яцкова на п’ятнадцять корон.

Крім сорому огортали Яцкова знеохочення і втома. У Львові надто багато наплодилось літераторів і митців; сидять вони по кав’ярнях і ганьблять відсутнього. Що другий — вільнодумець, який схожий на того атеїста, що не знімає шапки в церкві, обдурює попа на сповіді й мочиться під дзвіницею… А львівські читачі цікавляться лише прототипами — впізнають знайомих, себе ж намагаються не бачити — і цим вичерпується інтерес до твору. Ну а критики — ті схожі на рубачів, що зрубують у парку дерева, аби по кільцях визначити вік і якість деревини… Але до дідька всіх вас! Злізьте з даху, пане майстре, не псуйте ґонт — ідіть місити болото… Собака, вчувши музику, виє, але то ще не означає, що музика погана… А втім, досить. Я втомився. Втечу в село й буду там працювати для національного відродження не літературою, а збутом худоби…

О Господи, чому я не належу до іншого народу!

Від цієї думки стало на мить моторошно: невже мені все одно? Та ні, не все одно. Але хіба в інших народів теж таке самоїдство? Якого маляра ми мали — Косинюка! І де він! На бруку…. Писав я в новелі «Жайворонок»: «Одного не бачили люди в картині — синього струмочка серед незабудок: чи був це струмочок материнських сліз, чи самотня стежка художника?» Не бачили ми, не хотіли бачити, як людина падала з Пегаса, розбиваючи обличчя о брук…

Яцків вийшов на Левину гору й відчув, як заспокоює його виднокіл, посередині якого лежало місто з передмістями й околицями, а за ними увсебіч плили потоки доріг — немов вужі, що, втікаючи від небезпеки, залишали на видноті тільки хвости, самі ж зникали у вибалках, перелісках, лісах. Лише одна дорога — на Київ — прямувала рівно, спокійно, впевнено, і здавалося, що вдалині вона заходить у сизувату імлу неба.

Унизу, між вінком горбів, розташувалося старе місто. Господарювала в центрі Корняктова вежа з трибанним Успенським собором, і никла поряд з нею нехарапутна ратуша з прямокутною будою магістрату; бундючився подібністю до римського собору Петра Домініканський костьол, біля Галицького ринку визирав з–поза високих мурів Бернардинський монастир, зеленіла ренесансним куполом споруда Нового театру на краю Краківського базару; неширокі міські артерії в’юнилися між громаддям будинків, даючи про себе знати пронизливим писком трамваїв, торохтінням фіакрів і цоканням копит; на початку Мостиського тракту зіп’ялися шпилі костьолу Єлизавети, у фанатичній набожності проколовши небо, щоб золотими хрестами засвідчити Богові свою вірність римському престолу; а весь ансамбль міста увінчувався бароковою короною Святоюрського собору.