Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

— Вибач, Дарцю, — зам’явся Яцків, — що відмовлюся на цей раз. Мені якось так… Не можу тобі сказати. Мені якось так, що хочу побути нині сам. Не гніваєшся?

— Та ти що? За кого ти мене маєш?

Перед обідом на вулицю Мечникова з чорного отвору старого під’їзду вийшов дідуган у чорному сурдуті з чорним цигейковим комірцем, у мельонику — обличчям схожий на римського патриція. Яцків вдихнув по–осінньому прохолодного повітря, глянув на розпуклі їжачки стиглих каштанів і, заклавши руки в кишені сурдута, подався вгору, прямуючи на Кайзервальд.

Мав добрий настрій, бадьоро ступав і мугикав деренчливим голосом старосвітську пісню, яку співав ще в молодості:

Та раптом змовк. Немов плазом меча по голові вдарило старе, задавнене, прощене, та не забуте… Як змарнувалося життя, талант — через один лише необачний крок. «Якби ти знав, як много важить слово…» Не затямив цієї Франкової науки, хай мій крок застерігає інших… Сорок літ пустоти. Сорок! Що можна зробити за стільки часу? Франко навчив народ розуму й добра. Я встиг согрішити і спокутувати…

Важко дихаючи, Яцків таки зіп’явся крутою стежкою на Левину гору: сюди він виходив, коли ще жив на вулиці Лісній і мав приблизно стільки років, як той хлопець, якого вчора справив на трудну дорогу. Гай, гай…

Сорок літ! Яка то глибина… Чи відшукають мене в каламутних глибинах ті, що прийдуть, чи знайдуть перли моєї туги й смутку?.. Nad kazdym wisi katastrofa, — казав же ж поганий Шпатько. Та в моїй катастрофі винен я сам. Півстоліття тому вперше зневірився, й ту бацилу зневіри не зміг убити в найскрутніший час.

Травневого ранку 1913 року Михайло Яцків вийшов із своєї квартири на вулиці Лісній поблизу Кайзервальда й попрямував на Левину гору — пригноблений і злий. У руці тримав подорожню валізку. Він нині поїде із скульптором Орестом Майданюком, Петром Карманським, Василем

Пачовським, Сясем Людкевичем, Гнатом Хоткевичем до Урича, а звідти — на всі чотири сторони!

Діймав злістю й соромом конфлікт з Іваном Трушем. Треба ж нарешті викресати в собі хоч трохи сили й почати інше життя. Геть звідси, з цього чаду!

«Пане Труш, — говорив уголос, — я не символіст, я чистої води реаліст; між нами лише та різниця, що ви по–дитячому конкретно бачите світ, а я намагаюся узагальнити бачене — піднятися від арифметики до алгебри. Так диктує закон поступу, якого ви не хочете знати. Я, споглядаючи косівські гагілки в натурі, більше бачу в них духу, магії, ворожби, болю, втіхи, зрештою — історії, ніж у вашій картині «Гагілки», а так не повинно бути. Мистець повинен уміти схопити сутність дійства, а не лише декор. Можливо, я несправедливий до вас, ви таки сумлінно фіксуєте свій час і вам колись за це подякують. Та чи ви хоч раз, спостерігаючи політ журавлів, бачили, як незримі потоки повітря підносять їх увись? Мабуть, ні. Ви вмієте зарисувати помах крил, а тих інших сил, які допомагають журавлям злітати в небо, не помічаєте, ви схоплюєте лише працю птахи, а не комплекс чинників, що тримають її незмірно вище польоту куріпок…

Гай, гай, пане Труш… Ви діяльна людина, ніхто нічого поганого про вас сказати не може, бо ж видаєте «Артистичний вісник», очолюєте «Товариство для розвою руської штуки», організували виставку картин українських артистів у салоні Латура на площі Святого духа, вчив вас сам Матейко, і створили ви портрети Франка, Лесі Українки, Лисенка, Стефаника… Ви чоловік багатий, у вас ті картини купують, і я стою на вашому боці в конфлікті між вами й Лесею Українкою: право автора — кому і за скільки продати свій товар. Та признайтеся, ви хоч раз у житті отримували такий гонорар, як я? Колись прийшов я до Франка й прочитав йому своїх «Журавлів» (старий ватажок над безкрайнім морем хоче розбудити втомлений журавлиний ключ, що падав спроквола на води, та його старечого крику журавлі вже не чують, вибирають нового ватажка, а старого вбивають — тут і символіка, і реалізм); дивлюсь, Франко хворою рукою досягає з вази на креденсі велике червоне яблуко, витирає до вишиваної повісмяної сорочки й подає мені, а в очах — утіха. Це щось означає, правда, пане Труш? А ви такий нетерплячий до завваг на адресу ваших праць, безцеремонно і по–менторськи, не маючи на це й маленької частки Франкового права, втручаєтесь у літературні справи, вихоплюєте з книжки найслабше оповідання «Самотній вогонь» і топчетеся по всій моїй творчості, і не тільки моїй…»