Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Стефаник зосередив погляд на ясеневого кольору кийкові, що з кожним кроком викидався вперед, ніби вказував, де треба робити крок наступний, і ворушив губами, відповідаючи на можливі Франкові запитання.

«То задля такої дурниці, як мій ювілей, треба було викликати вас аж з Русова?»

«Пане доктор, ви, бачу, мені не раді. Я ж хотів уздріти передовсім вас».

«Чув я, що багато випиваєте. Навіщо це робите? Краще б щось нове написали».

«Я з п’ющими за пліт не виливаю», — ви знаєте, чиї це слова. Вважаю їх голою декларацією, бо ж ви зовсім не п’єте».

«Їздили до Відня? Що там чувати?»

«Їздив. Слава Богу, що–м ся того збув. У Відні — пани, а всі ті засідання парламенту — панська забавка».

«А як там мається віденська „Січ“»?

«Дуріють хлопці, ходять уже в козацьких шароварах і кунтушах, хоч на сцену: хитайся по–п’яному і махай дерев’яною шаблюкою. Я їм кажу: чого ви мавпуєте козаків, яких ніколи не бачили? Якщо вже так дуже хочете уподібнитися до народу, то одягайтеся в постоли й сардаки».

«Ви у своєму Русові геть охлопіли, пане Василю… До речі, хочу сказати вам: коли почнете знову писати — дай Боже, щоб то скоріше сталося, — то відредаговуйте потроху від діалектизмів мову новел, хоча б у ремарках, ми повинні дбати про чисту літературну мову».

«Я не знаю, пане Франко, що більше шкодить тій літературній мові — діалектизми чи вчені слівця, якими ви так охоче оперуєте у своїх критичних і наукових працях: деталь, імпульс, концепція, ремінісценція, фікція і т. ін.».

«Дивуюся, що ви так гаряче протестуєте проти іншомовної термінології. Хай же і наша мова збагачується термінами, які у світі мають вже усталене місце й традицію. Чи конче усіх їх штучно українізувати, а потім у перекладах знову називати так само? Подібна тенденція — хуторянська. Зрештою, всього в міру — і діалектизмів, і запозичень… Пане Стефаник, ви чимраз більше наїжачуєтесь супроти всього, що йде, так би мовити, з рук інтелігенції».

«Я не захоплююся нашою інтелігенцією. Можу виправдати, а любити… як можна любити те, що народилося півстоліття тому і є маленьке, до того ж миршаве? Люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію».

«Хлопоманство відживає свій вік, добродію. Ви бачите лише казинову інтелігенцію, а не хочете бачити революційної».

«Вашими устами мед пити! А ви назвіть, крім себе й Лесі Українки, ще когось з революційних інтелігентів».

«Ну чому: Коцюбинський, Кобилянська, Стефаник, Мирослав Січинський, Адам Коцко… Революція, зрештою, може розвиватися не тільки в соціальній сфері, а й у естетичній. Як вам подобається Михайло Яцків?»

«О, цей химородник серед молодих новелістів найцікавіший, я не пропускаю жодного його рядка. Є в ньому щось від мене, та слово має добірніше… Написав він мені листа: кудись вони там вибираються, кличуть до гурту. Та не піду я: старий став».

«Ой, розлінивились ви, пане–товаришу, а шкода: Стефаників у нас не густо… До речі, вам належало б не відсиджуватися на засіданнях парламенту, а використовувати трибуну для пропаганди наших ідей. Хіба ви не помітили, що й мужики, й інтелігенти почали жити новітніми категоріями?»

Стефаник так заговорився із своєю бамбуковою паличкою, що минув Франкову садибу, вернувся, тихо відчинив залізні ворітця і, скрадаючись навшпиньках, щоб не звернути на себе уваги Ольги Федорівни, яка частіше перебувала в горішніх кімнатах, тихо увійшов до коридора. Двері, на диво, були не замкнені. Почув чоловічі голоси, прислухався: Франко з кимось розмовляв. Не стукав, щоб не перебивати розмови, відхилив двері кабінету й насамперед зустрівся з чорними тривожними очима Ольги Федорівни, зауважив у них неприязний блиск. Антипатії пані Франкової Стефаник не розумів — він і подумати не міг, що Пшибишевський і дотепер шпурляється його іменем, мов яблуком розбрату, серед письменницької громади, — кивнув поштиво головою і, виминаючи її погляд, став біля одвірка, спершись руками на паличку.

Франко сидів згорблений у кріслі, водив по колінах скоцюрбленими пальцями, ніби хотів їх розправити, й уважно слухав статечного добродія з борідкою та сивим гладким волоссям, розділеним посередині рівним проділом.

Стефаника не помітив, та коли Грималюк несподівано замовк, Франко повернув голову до дверей, якусь мить нерозуміюче дивився на гостя, враз погляд його потеплів, він підвівся й, заклавши назад руки, сказав:

— Сідайте, пане Стефаник. Це професор Грималюк.

Грималюк і Стефаник здивовано переглянулися, бо ж заочно знали один одного; мовчки, кивком голови привіталися.