Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а праворуч, за гаттю, від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия засіріли плосковерхі юрти видовженим колом — стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів і серед них, видать, сам Бурундай: на середній, найвищій юрті звис мокрий зелений стяг.

«Чому вбив?» Як тобі пояснити, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями дана мені? Я б не судив його, коли б не був князем; та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був і неправий, то ж людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми тільки виконавці вищого закону, якому скоряється навіть князь.

Ти подивись на них — хто вони? Що це за народ, що за зборище озброєних людей, як зуміли вони від озера Кулун–Бугір, алтайських відрогів, Байкалу, Єнісею дійти переможним походом аж за Карпати, і ніщо їх не зупинило, ніщо не стримує і досі; що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своя земля не дорога, бо своєї рідної землі вони не знають? Усе в них є — зброя, сила, влада, і нічого вони не мають — ні тину, ні двору, ні посадженої деревини, навіть кладовищ нема, одна лише хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім’я чого — не відають самі, бо ж не мають ні подвійних ротів, ні бездонних животів і вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене їх сотням народів і їм самим на погибель? Та є у них суворий військовий лад, я сам бачив це, коли їхав до Батия на поклін: тумени розділені на кирієни, кирієни на сотні, сотні на десятки, кожна військова одиниця має свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи підвладний старшому, жодному воїнові під загрозою смерті не вільно перейти з десятки в десятку, про кожен крок і вчинок доповідається від нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на світі, крім своєї юрти, жінок і кумису, байдуже, — і весь цей порядок існує сам собою, навіяний всемогутнім страхом закону, існує, немов лук, якому призначено випускати стрілу.

Дивись, це ж не народ, а об’єднана страхом суміш людей, орда, якій суджено розповзатися по світу, поки не розчиниться безслідно в океані народів і простору… Але вона є. Чоботи мають халяви, штани — пояс, кожух — комір, тіло — голову, а маєтку — стільки, як кінський хвіст і власна тінь, але в своєму нестримному поході сповідують вони туманну віру в останнє море, якого ніколи не побачать, та до якого йдуть і мають у цьому свою мету, бо іншої не знають, і мають утіху від пролитої крові, бо іншої не відають також:. То чи ж винні вони? Хіба пішли б ці пастухи із своєї волі різати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала їх?

А чи винні ми, що маємо свою землю, своє дерево, свій дім, обряди, свята і для того, щоб зберегти все нам дане й нами помножене, мусимо зміцнювати свою державу і закон? І мусимо бути жорстокі, і мусимо мати військо, послух і кару, бо ми — народ, який, теж оберігає себе вищим і незалежним від нього законом. Не розумів цього Митуса. І я убив співця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмірно дорогими кожна людина, кожен корінець зела, кожна буквиця в слові, кожен звук у пісні… Закон повелів, бо винен єсть непокорою, винен єсть сваволею, що руйнує устої держави. Держава — неволя, створена дідами нашими для того, щоб народ був вільний від загарбників. Хто ви без держави — ти і Митуса?

А він захотів бути вільним. Окремим тілом… А може, так повинно бути, хто пояснить мені?Коли владця й співець заодно, тоді й чин їх удвоє значиміший, і якщо твориться чин справедливий, то й удвоє він справедливіший. А коли ні — то союз владці й співця удвоє більше зла приносить? Так, бо непідвладний співець може погамувати неправе діло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, він матиме змогу створювати рівнозначно і красу, і потворність… Де, в якому місці найдоцільніша спілка влади й мистецтва? Де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні зійтися правитель і співець? Що є мірилом добра і зла — мистецтво чи закон? Але ж оборона рідного краю — це добро, на сторожі якого стоїть закон, і його уособлюю нині я. Чому Митуса не захотів стати зі мною поруч?

…Митуса надпив з чаші вина, поставив її на стіл і промовив:

— Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш незалежність. Як нам змиритися? Підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені простого ратника, з яким на полі бою рівні єсьте, бо ж проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, і не підніметься озброєна рука воїна без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією ж самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору?Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб’є, покора ж — навіть не народить. Воля твоя, княже. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх — над твоїми діяннями. Все гине на землі, та ніщо не зникає безслідно: залишається пам’ять — добра і зла.