Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Якось, сидячи отак біля водограю, я побачив на стовбурі розлогого платана прибитий цвяшками папір, на якому було щось виписано тушшю. Ті оголошення про купівлю, пропажі, знахідки, продаж висіли на всіх перехрестях, я ними не цікавився, бо для всього того потребувались гроші, яких я не мав; та літери на твердому білому папері були великі й гарно виведені — я підійшов, прочитав, і в грудях зупинилося серце.

«Я загубила ангорського кота на прозвище Мак–Кінлі, це моя найулюбленіша кішка, зверху сіра, а на білих грудях чорна латочка. Хто знайде, нехай принесе на Грініч–віллідж до будинку Моргана. Винагорода — 500 доларів. Елізабет Морган».

Я здурів. Кожної вільної хвилини блукав по Централ–парку, їздив підземкою на околиці, нипав по всьому місту, поки не знайшов–таки ангорську кішку з подібними прикметами, а тоді помчав на Грініч–віллідж. Що там діялося! У сквері навпроти будинку мільйонера стояли сотні людей — старих і малих, чорних і білих, обдертюхів і денді — й усі з ангорськими кішками в руках; коти нявчали, дряпалися, кусалися, стара пані Елізабет ходила поміж людьми, оглядала тваринок, та, видно, не знаходила своєї, як вчора й позавчора, бо, втративши терпець, закричала в істериці: «Поліція, поліція!» Вмить обступили сквер полісмени в синіх мундирах із брадспойтами й помпами, вони спрямували в людсько–котячий натовп струмені холодної води, люди почали розбігатися, розбігалися й коти, вони дряпалися на дерева й дико верещали; я випустив свого на волю й прожогом пробіг аж два квартали, а коли зупинився, побачив довкруж себе молодих людей за мольбертами, які малювали з натури. Переді мною стояв вільний мольберт з приколеним чистим папером, поруч на стільці лежала палітра з фарбами й пензлем: хтось відійшов, залишивши на хвилину своє місце праці.

І враз у мене збудилося бажання, по довгому часі прийшло воно — таке солодке й тривожне, затьмарило весь світ, залишивши для мене лише ті предмети, які просились на папір.

Крізь листя дерев з Гудзонової затоки проглядала статуя Свободи, а зовсім недалеко кричали й реготали люди, нявчали коти, билася в істериці пані Елізабет Морган з худим прищуватим обличчям і копицею рудого волосся, свистіли брандспойти в руках мовчазних людей у синіх мундирах — нічого більше я не бачив, сів за мольберт і все це намалював.

Ніхто мені не заважав, не проганяв, не звертав на мене уваги: всі, як і я, були зайняті роботою. Я закінчив, відійшов назад і з радістю уздрів, як з–під мого пензля живцем перейшов на папір людсько–котячо–поліцейський содом, і крізь нього проглядала голова суворої й доброї жінки у стрілчатій короні.

Я полегшено зітхнув, ніби знайшов дорогу згубу, відклав пензель, витер руки об штани й повернувся, щоб піти геть з чужого місця, та мені загородив дорогу високий чоловік у вимазаному фарбами халаті й сказав:

— Підемо зі мною.

Я стояв, мов укопаний по коліна в землю, страх не давав мені зрушитися з місця. «Пропав», — подумав я.

— Та ти не бійся, — сказав високий чоловік, — я ж не полісмен. — Його обличчя було поважне й привітне, він дивився на мене зчудовано, потім узяв за плече. — Я професор Грініч–вілліджського мистецького коледжу Чарлі Пейсон. Ходім зі мною.

…Дістати з теки цей малюнок і підійти до Франка. Швидше!

Франко вийняв з кишені камізельки годинник, поглянув і підвівся.

— Мені пора, — сказав коротко, кивнув хлопцям головою й подався до виходу.

Його наздогнав Яцків, узяв під руку.

— Я хотів би, пане доктор, поговорити з вами з приводу вистави «Украдене щастя». Хочемо поставити за першою редакцією, без змін.

— О–о, це цікаво… То проведіть мене.

Карманський і Пачовський подякували Косинюкові за частування і теж вийшли.

Косинюк залишився із Шпатьком у кав’ярні.

Князь мовчав. Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.

Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст і поглянув з–під причілкового залому на світ, засланий вогким осіннім туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну паморозь широко розлиті води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримав осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевно, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде: нерівні сили; треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки. Підземний хід сягає аж за Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.