Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

І гвардійці дали свою згоду.

Звичайно — чому не підмогти? Підмогти можна, особливо коли дуже просять: російський солдат завжди був доброї, жалісної душі. Та й спокусливо: війна враз закінчиться, і тоді — паняй кожний кому куди треба.

І гвардійці пішли.

На ділянці фронту під Обертином Дем'янова рота звелась першою і виконала бойовий наказ: здобула першу лінію німецьких траншей. Через неї — на другу та третю німецькі — мав зразу впасти весь батальйон.

Та… батальйон і досі сидить у землі, а Дем'янова рота кукає під огнем — без огнеприпасу, без їжі й води, навіть без санітарів. І до вечора від неї залишиться тільки горе в ста двадцятьох посиротілих родинах, розкиданих по просторах колишньої Російської імперії…

Дем'ян вихором мчить двадцять–тридцять кроків і, перше ніж найближчу вирву накриває віяло кулеметних куль, котком скочується в своє нове пристановище.

Тепер це вже зовсім близенько від другої своєї.

З окопу стривожений голос гукає через бруствер:

— Гей! Землячок! Чи живий? — І додає буркотливо: — І якого б ото чорта отак ганяти під зливою? Змокнеш!

Дем'ян підплазовує до краю вирви і сердито кричить:

— Сволота! Чому нас не підтримали? Де ваша совість? Хоч би патронів підкинули! Хоч би санітарів прислали!

Новий вибух уриває розмову, Дем'ян припадає до ґрунту — лист у кишені знову шкарубиться і шарудить — і коли шурхіт осипу осколків вщухає, гукає знову:

— Гей, ти! Смішливий! Кинь закурити. З махорки вибились ми…

За хвилину велика грудка падає в вирву: до окопу кроків двадцять і перекинутись не так важко. В грудку встромлений патрон, заткнутий згорнутим лопушком. Дем'ян виколупує лопушок нігтем і висипає на долоню пучку махорки. Чорт! Папірцем би заткнути! Махра є, а з чого ж скрутити цибуха?

Дем'ян згадує про лист у кишені і мерщій виймає його. Лист пожмакано, але нічого — на куриво годиться. Правда, не читаний же лист… Прочитати б, а тоді вже скурити… Обережно Дем'ян одриває ріжок конверта — так, щоб не подерти й листа, згортає з клаптика «ніжку» і висипає в нього махорку — обережно, щоб не просипати й крихти. Тоді добуває з кишені кресало, кремінь та ґніт з уривка бікфордового шнура: зараз буде добуто вогонь — способом, яким його добували ще прадіди та діди, — отут, у цьому місці землі, де довкола палахкотить та шугає вогнем на цілу світову пожежу.

Та закурити Дем'ян не встигає. Чуйне вухо обстріляного солдата вловлює хвилинку, коли кулеметне віяло стелеться геть набік, — і він прожогом вистрибує з вирви. Одним духом — з цигаркою в зубах, кресалом та кременем у руках — перестрибує останній десяток кроків і перекочується через бруствер в окоп.

Він падає мало не на голову якомусь солдатові.

— Молодця! — схвалює солдат. — Махри не розтрусив! Це я тобі кинув, — каже ще солдат, і це треба розуміти так: не забудь, коли доведеться попросити і в тебе.

Дем'ян сідає навпочіпки у тісній траншеї, викрешує вогню та старанно, — щоб цигарка зайнялась рівно з усіх боків — припалює від бікфордового шнура. З насолодою затягнувшись раз і другий, він акуратно ховає кресало і тоді суворо питає зводячись:

— Поручик де? У вас чи у себе на третій?

— На третій. Багато у вас лягло?

Дем'ян не відповідає і нахильці — окоп неглибокий і кулі кувікають, риючи бруствер, — біжить по траншеї.

Поручик, барон Нольде, сидить перед пролазом до свого бліндажа. Ногами він уперся в одну стінку траншеї, плечима привалився до другої, обома руками тримає перед очима книгу, і очі його шпарко бігають з рядка на рядок. Він цілковито захоплений читанням. Він читає роман Арцибашева «Санін», — і саме в цю хвилину молодчага Санін дуже ефектно роздягає шістнадцятилітню гімназисточку. Поручик Нольде зараз далеко від фронту — в розкішній холостяцькій квартирі світського лева, і на солдата, що виростає перед ним з–під землі, він не зважає.

— Ваше благородіє! — сердито каже Дем'ян. — Дозвольте доповісти?

«Благородіє» вже давно скасовано в армії спеціальним «Наказом № 1», але солдати не дуже звикають до нової форми звертання.

Поручик Нольде знехотя відриває погляд від сторінки — Санін вже скинув спідничку і саме розстібає ліфчик, рожевий, з брюссельськими кружевами по бережках, — і зводить на солдата неуважний, сердитий погляд.

— Ну, що тобі?

До солдата офіцер тепер мусить казати «ви» — це також декретовано Тимчасовим урядом, але офіцери звикають не зразу, та й солдати на «ти» не ображаються.