Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Так — з широко розкинутими, неначе для обіймів, руками — мсьє Енно полинув через просторий кабінет, ледь торкаючись носками наймодніших черевиків «вера» дорогоцінної колекції українських килимів на підлозі.

Грушевський наперед вирішив — в ім'я додержання престижу високої установи, яку він очолює, та й шануючи себе як ученого з світовим ім'ям, — зустріти іноземного представника з належною гідністю. Він мав сидіти, занурившися з головою в папери, — коли той з'явиться на порозі, звести голову — коли той переступить поріг, підвестися — коли посланець цивілізованого світу зупиниться біля порога.

Але все вийшло не так.

Якась необорна сила поза волею професора підкинула його над кріслом наче пружиною і кинула вперед — наче ядро з гармати. Що не кажіть, а був він лише майбутнім головою ще не існуючого уряду тільки уявної держави, а поспішав до нього в найпривітнішому піруеті посланець одної з чотирьох наймогутніших у світі держав.

Мсьє Енно, пошпуривши «котелок» геть у крісло, потис професорову руку раз, але професор не відпускав, вхопившися за його руку своїми двома. Тоді мсьє Енно потис другий раз, потис і втретє, — і так вони і стояли посеред кімнати, трусячи один одному руки. Притому вони обидва приказували слова палкого привітання.

Мсьє Енно говорив:

— Мсьє! О мсьє! Така висока честь!..

Грушевський:

— Вельми щасливий… моє поважання… прийміть мої запевнення… сердечно… душевно… щиро…

Посланець Франції говорив російською мовою. Голова української Центральної Ради — французькою: прононс у нього був такий собі, професорський, і кожного слова він дошукувався в пам'яті гімназичних часів, екаючи та мекаючи.

Нарешті всі інтонації вичерпано, два представники двох держав — сучасної і майбутньої — дали своїм рукам спокій, і Грушевський попростував не до свого монументального крісла, а зовсім в інший бік.

— Даруйте, — мовив він притому, махнувши рукою на свій величезний стіл, завалений паперами, — там безлад: роботи вище голови! Прошу дуже! — І він зробив гостинний жест, запрошуючи гостя до круглого столика в кутку.

Певне — коли ж і обновити цей круглий столик, приміщений у кутку для міждержавних розмов «на рівній нозі», як не тепер?

А втім, коли вони всілися один біля одного при столику «на рівній нозі», запала пауза: обидва державні мужі, гість і господар, привітно поглядали один на одного, люб'язно посміхались і чекали, щоб почав другий.

З цієї паузи годиться скористати, щоб бодай коротко виповісти ті душевні хвилювання, які пойняли в цю хвилину кожного — і професора Грушевського і мсьє Енно.

Професор Грушевський був давній і відомий германофіл.

Саме німецьку націю він вважав чільною в минулому історичному процесі, саме їй визначав провідну роль рушія в подальшому історичному прогресі.

Щодо романської раси, то в своїх ретельних дослідженнях минулого професор не знаходив поважних показників зіткнення між нею та нацією українською. Тим–то в шуканні шляхів у прийдешнє він не бачив передумов для будь–яких реальних взаємин між Україною та Францією. Франція була собі десь там далеко, за двома хребтами гір, Карпатами й Альпами, — аж на краю євразійського суходолу. Українці у Франції, власне, не проживали, не залишалося там від попередніх поколінь і поховань, руїн чи будь–яких інших решток стародавньої матеріальної культури — так важливих для історіографа при визначенні генезису сучасності. Небагато французів проживало і на Україні, та й ті були елементом випадковим, сказати б — не історичним: учителі танців по жіночих гімназіях або агенти французьких підприємців, що розташувалися на українській землі, шукаючи найкращого прибутку на свій капітал. Вони, правда, споруджували пам'ятники сучасної матеріальної культури — фабрики та заводи, і навіть заривались глибоко в землю — видобуваючи різні корисні копалини, але поховання після них залишалися не французькі, а українські — загиблих у нужді українських заробітчан, та й пам'яткою жила хіба ще ненависть сучасних трударів — теж українських. Все це мало живило допитливість знавця минувшини.

Отож шляхи української нації та нації французької бігли собі в історичну далечінь неначе паралельно.

І враз — першою ластівкою жаданих прийдешніх взаємин майбутньої української держави з державами іншими — з'явився якраз посланець Франції.

Він прибув поспіхом. Отже, не було сумніву, що чогось потребував. А чого може потребувати Франція від України?