Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Та чоловічок на відповідь і не чекав: докази, прямі і побічні, були, так би мовити, юридичні: листівки раніш не було, а тепер є, і клейстер іще не висох. Чоловічок застромив зализаного цибуха між зуби, добув з власної кишені сірники і, припалюючи, проказав крізь хмару синього махоркового диму:

— Йдіть просто мимо цеху, наче ви тут свої і вам за нуждою треба. За нужником, у паркані, дошки нема. — Він затягнувся глибоко і за другою димовою хмарою швидко проказав: — А в комітеті скажіть, найкраще самому Іванову чи Горбачову або Галушці: троє у нас було більшовиків, так сьогодні вранці офіцери побили і забрали в міліцію, як шпійонів. Так що на свій десяток до гвардії не спроможемось, будемо писатися до чоботарів.

Двері до цеху прочинились, визирнув майстер і загукав:

— Михалець! Ящики чому не несеш? Робота стоїть. Господин офіцер сердяться!

Чоловічок кинув цибуха, розтоптав і побіг до комори, огризаючись до майстра на порозі цеху:

— Перекурити нема коли! Руки вже пооббивав, чортові ящики тягавши!

Він зник у коморі і за хвилину перебіг двір до цеху — знову з порожніми ящиками в руках.

Перезирнувшися, Данило з Харитоном поволеньки перейшли двір і пішли попід цехом до нужника.

— От тобі й раз! — дзумів Харитон. — А він, виявляється, свій! Я й зразу примітив, що немовби хороший чоловічок… А ти казав!

За хвилину вони були по той бік паркана і тоді припустили чимдуж.

— Слухай, — казав, аж задихаючися на бігу, Данило. — Він же нас за якихось там комітетчиків пощитав…

— Чого ж там — якихось? За більшовицьких. Чув же — про Іванова та Горбачова казав?

— Але ж ми не той… — Данило ніяковів. — Які ж ми — комітетчики?

— То й що? Нехай думає собі, що ми — комітетчики.

Харитон відказав це, навіть трохи пишаючись: йому було втішно, що їх з Данилом визнано аж за комітетчиків.

— Але ж він нам вроді… доручення, як комітетчикам, дав?

— То й що? Сказав же, кому переказати треба…

Вони підходили вже до фунікулера і тут на хвилинку спинилися перепочити.

— Слухай! — знову почав Данило, ще дужче ніяковіючи. — А воно якось не той… Іванов — більшовик, — дав нам доручення; тепер цей — теж, мабуть, з більшовиків. І в «Арсеналі» у нас… той… А раз ми тепер червоногвардійці, то… той…

— Затойкав, як той недорікуватий! — глумливо гримнув Харитон. — Що тобі, мову відібрало? Чи живіт заболів?

Тоді Данило випалив:

— Кажу: може, нам теж вписатися в більшовики?

Харитон зареготав:

— Диви! І тебе вже на політику, як дядька Максима, потягло! Та ти, тойкало, хіба більшовицьку програму знаєш? Партійну літературу, бодай, читав?

Слово «література» Харитон вимовив з особливим смаком.

Данило зовсім застидався і, поспішаючи за Харитоном, міркував: партійної програми він, справді, так і не знав. Хіба — гасла з прапорів та транспарантів: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», «Мир хатам — війна палацам!» Так то ж не спеціально більшовицькі, а, як каже батько, загально соціал–демократичні. От «Війна війні!», «Геть війну!», «Восьмигодинний день!», «Земля селянам!», «Влада Радам!» — це вже спеціально більшовицькі і вроді ціла програма… А літературу… хіба ота брошурка товариша Ульянова–Леніна, що її батько йому підсував? Так і тієї не вчитав до кінця: якраз Фенімор Купер з індійцями трапився. Ні, більшовицької літератури Данило справді не читав…

Втім, одну брошурку він таки прочитав. Бо була зовсім коротенька — «Павуки і мухи». Правильно в ній все прописано про павуків–експлуататорів, тільки ж Данилові вона не припала до серця. Він тоді, прочитавши, так і сказав Харитонові:

— Обидно на таку книжечку: що ж це, виходить, я — муха якась, отаке чорті–що? З сміття живлюсь та всякої нечисті? Муха!

— Звісно! — відразу відгукнувся тоді Харитон. — Яка з тебе муха? Ти — жук!

Але тепер, подумавши над словами Данила, Харитон, вже аж коли підходили до Печерська, поважно відказав:

— Що ж, про мене, давай впишемось: я зроду за більшовиків! У нас, на «Марії–біс», ще в березні місяці всі хлопці вирішили писатися до більшовиків. Думка була на «Марії» і вписуватись разом, так отже затрималися ми тут, у вашому Києві…

Та тут Данила знову пойняла несміливість.

— А може, — заговорив він знову, коли вже підходили до «Арсеналу», — той… розпитаємося попереду, хоч би і в самого Іванова? Чи вийшов нам уже вік? По вісімнадцятому році хіба вже приймають?

— Аякже! В Іванова якраз буде час про такі дурниці балакати! Та й хіба більшовики на роки вимірюються? Бувають старші, бувають і молоді. Розпитаємося в нашого Флегонта…