Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

І годі було сподіватися, що другий та третій кіш богданівців не підтримають своїх однополчан.

— Пане Петлюро! — першим озвався Тютюнник. — Завтра на ранок п'ять тисяч вільних козаків із Звенигородки можуть бути тут і…

Але ж хіба була змога чекати до завтра? І хіба можна було погодитись, щоб богданівців, військо Петлюри, втихомирювали Тютюнникові козаки? Це ж означатиме… передати владу Тютюнникові.

Ні! Петлюра нікому не збирався відступити владу.

Він знову застромив палець за борт френча.

— Пане Наркисе! Ваші ці самі… що забарикадувалися там, у в'язничному подвір'ї, мають якусь зброю?

— Яка там зброя може бути в людини з тюряги? — знизав плечима Наркис. — Ну, фінки там, може, стилети… Ну, кілька шпалерів та кілька гранат… Ну, кілька гвинтівок, що довелося забрати в тюремної охорони…

Петлюра перевів погляд на барона Нольде:

— Пане Нольденко! Скільки є гвинтівок тут, у Генеральному секретаріаті, в нашому збройному запасі?

— Сотня гвинтівок, п'ять кулеметів, пане генеральний! Петлюра знову перевів погляд на велетня–козарлюгу.

— Пане Наркисе! Якщо сто гвинтівок і п'ять кулеметів дістануть ваші люди, то чи зумієте ви зразу рушити в казарми першого коша богданівців і… роззброїти кіш? Тисячу чоловіка?

Наркис знизав плечима і подивився на всіх — спочатку на браунінг барона Нольде перед носом, потім на Тютюнника біля вікна, нарешті, на самого Петлюру, — і знову знизав плечима.

— Спробувати можна, коли… нахрапом.

— Нахрапом! — наказав Петлюра: це був перший його наказ як воєначальника. Потім додав з легким патетичним тремоло в голосі: — За блискуче виконання дорученої вам операції вашу гайдамацьку сотню я оголошу сотнею моєї особистої охорони! Вас особисто — начальником гайдамацької охорони особи генерального секретаря військових справ української Центральної Ради! Сотнику Нольденко! Разом з сотником Наркисом приставте негайно озброєння в розташування Лук'янівської в'язниці!

Тютюнник став перед Петлюрою:

— Дозвольте, пане секретарю, і моїм вільним козакам взяти участь у цій операції?

Петлюра милостиво кивнув:

— Будь ласка! Я дозволяю. Сотнику Нольденко, виконуйте! Панно хорунжий! Які там справи на черзі?

Барон Нольде заховав браунінг у кобуру і поклав руку на плече Наркисові — щойно арештантові, а віднині його найближчому співробітникові в усіх дальших ділах:

— Пішли, пане–товаришу анархісте!

Всі похапцем рушили геть.

— Міф, блеф, фантасмагорія! — почулося ще за порогом.

Петлюра залишився в кабінеті сам. Він стояв, і далі величаво тримаючи палець за бортом френча, замислено позирав на мжичку за вікном і вибивав пальцями лівої руки барабанний дріб по столі: «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні постало…» Тепер йому, справді, все було ясно.

А кілька днів пізніше генерал Вальдштеттен, начальник розвідувального відділу австрійського генерального штабу, розгорнув перед собою на столі досьє з позначкою «Симон Петлюра» — бо таке досьє на генерального секретаря військових справ при українській Центральній Раді в австрійській військовій розвідці було вже заведено — і в горішньому кутку на черговому донесенні агента під кличкою «Амазонка» начертав:

«Різко вираженого національного напрямку. Прибічник сильної центральної влади… Людина майбутнього…»

Рука з пером затрималась на мить — генерал замислився. эжПотім після останнього слова — в дужках — перо виписало знак запитання (?).

Генерал замислився надовго, і рука його навмання повторювала й повторювала цей рух (?), малюючи ще раз і ще раз закарлючку дес фрагецейхенс (знака запитання), — аж поки знак запитання не став величезним.

Таким фертом Максим Радивонович Колиберда не вбирався, мабуть, аж із дня свого одруження — двадцять два роки тому.

Чоботи він узув «на рипах», «дорогі, як пам'ять»: ці чоботи презентовано йому, як «бенефіцію», — за гарне виконання ролі бузувіра Хоми в спектаклі «Ой, не ходи, Грицю», на користь утворюваної печерської «Робітничої просвіти», під назвою «Рідний курінь». Сорочку надів теж «аматорську», в якій переграв стонадцять ролей у драматичному гуртку, — з червоно–чорною манишкою на весь шир грудей, і підв'язав комірець не стьожкою, а червоним шнурочком з китичками–бомбошками на кінцях. «Спінжак» нап'ялив теж празниковий — з альпаги, що аж лиснів по всіх швах: не так від старанного прасування два рази на рік, на Різдво та під Великдень, як від того довгого перележування на споді скрині від Великодня і до Різдва. Штани натягнув, правда, буденні, бо других не мав. Бороду Максим виголив начисто, аж синіло, а вуса підстриг над губою і кінчики пустив акуратно вниз.