Петлюра був вражений далекоглядністю й дипломатичним тактом митрополита.
— Нехай буде так, — мовив він.
Розмову неначе скінчено. Але хвилина була надто урочиста, і Петлюра відчув, що мусить виголосити годящу на такий випадок промову. Він вийшов з–за столу і спинився перед Мельником.
— Пане начальнику штабу коша українських січових стрільців! — Мельник негайно виструнчився. — Ваш загін для початку матиме, можливо, якусь тисячу стрільців. Але буде наріжним каменем у величній будові української військової справи! За його лицарським прикладом за два–три місяці ми створимо армію на сто тисяч українських багнетів! Запевняю вас, що буде саме так. Це кажу вам я — головний отаман!
Мельник клацнув закаблуками і чемно похилив голову:
— Не маю жодного сумніву, пане головний отамане! Тільки, — мовив Мельник, виходячи із стану «струнко», — чому сто тисяч? Півмільйона, пане головний отамане, має бути армія Центральної Ради ще цієї осені.
Петлюра поглянув скоса: цей молодик був, нівроку, завзятий.
— Звичайно, — сказав Петлюра, — якщо мати на меті не тільки відстоювання певних прерогатив перед Тимчасовим урядом, але й всю справу боротьби за самостійну і соборну українську державу від Дону і до Сяну.
— Це лише слова з нашого гімну, — скромно озвався Мельник. — Коли ж ходить о програму, то вважаю — його священство теж міркує так — мусимо бачити могутню Україну від Дунаю і до Кавказу!
Петлюра очманіло дивився на юнака перед ним. Такого йому не ввижалось досі навіть у сні. Запаморочливу перспективу креслив перед ним цей щуплий юнак! А втім, Петлюрі зразу сипонуло морозом по спині: підстаршина–чотар відмовляється від поста командира коша, резервуючи за собою лише скромну посаду начальника штабу! Чи не націляється цей… фендрик австрійський ще вище? Чи не заміряється взагалі очолити всю справу боротьби за владу?
Петлюра навіть покрутив головою, — комір френча враз зробився тісний. І він поквапився вимовити начальницьким тоном:
— Можете йти, чотар Мельник! Хорунжий Галечко перекаже вам мої дальші розпорядження.
— Гаразд, пане головний отамане! — пристукнув закаблуками теолог–чотар. — Сервус! Чекатиму ваших наказів. Честь!
Він зробив «на місці кругом» і рушив до порога карбованим солдатським кроком. Але на порозі Мельник пристанув на мить і сказав через плече:
— Абат Франц Ксаверій Бонн також просив переказати панові головному отаманові своє вітання…
Петлюра спантеличено видивився.
— Хто… переказує? — навмання перепитав він.
Мельник відповів з відчутним притиском:
— Капелан частини бельгійських авіаторів у Києві, до війни — парох тернопільської кафедри, отець ордена монахів–редемптористів Франц Ксаверій Бонн. Папський легат.
Петлюра дивився ні в сих ні в тих. Мельник теж зчудовано позирав через плече. Що таке? Трапилось якесь непорозуміння? Чи інформації зв'язку ще не дійшли від голови Центральної Ради до пана генерального секретаря?
Емісар митрополита знайшов за потрібне пояснити:
— Легат папи Бенедикта п'ятнадцятого абат Франц Ксаверій Бонн три дні тому прибув з Рима, з Ватикану, і привіз панові генеральному секретареві військових справ України папське благословення…
Піт знову зросив чоло Петлюрі. Що за чортовиння? Друге католицьке благословення за один день! Самому папі римському було діло до його особи! Почуття ошелешення змінилося на почуття пихи: благословення папи — намісника Бога на землі, владного над думками й ділами півмільярда католиків світу, — це було неабищо! Навіть для колишнього соціал–демократа, особливо — коли він ладнався стати при владі в державі…
— Добре, — мовив Петлюра, опановуючи своїми почуттями. — Я згодний прийняти абата Бонна.
— Коли?
— Хоч би й завтра. В цю пору.
— Сервус!
Чотар Андрій Мельник ще раз чітко пристукнув закаблуками і зник за порогом.
Аж нарешті Петлюра дістав змогу витерти з чола піт.
Та зосередитись і опанувати своїми думками й почуттями йому не дали: на порозі вже стояла панна Галечко.
— Прошу пана генерального секретаря: зранку чекає на аудієнцію добродій Тютюнник, посланець із Звенигородки, і настійно вимагає прийняти його невідкладно.
— Ат! — відмахнувся Петлюра. — Добродій Тютюнник — цивільний: нехай піде до пана Винниченка або до пана Порша.
— Прошу пана генерального секретаря: добродій Тютюнник, справді, за освітою адвокат, практично учителює в Звенигородці, одначе, будучи начальником міліції, має до пана генерального секретаря справу щодо організації війська.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу