Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Але тут і там пострілювали гвинтівки. Там і тут озивався кулемет.

Місто й заснуло звечора не мирно — черги за хлібом, демонстрації, мітинги, страйки — але ж у тилу, а прокидалось і зовсім у районі бойових дій. Сутички виникали на Шулявці, на Деміївці, на Подолі й на Печерську…

Петлюра висів на телефоні в палаці цукрового магната Терещенка. Він телефонував у Вінницю, Жмеринку, Проскурів: проскурівським і жмеринським частинам вирушати негайно на лінію Збараж — Скалат; ближчому до Києва гарнізону Вінниці — по двісті патронів на магазин, по чотири гранати на бійця, — поспішати в столицю…

Іскрограма з Петрограда надвечір того дня була: військові частини, вірні Тимчасовому урядові, почали обстріл робітничих демонстрацій.

Іскрограма з ставки: австро–німецькі війська ринули в прорив під Тернополем і розвивають наступ у напрямі на Київ…

Австріяки стояли цепом понад шляхом, і стиглі жита позаду них — тут, на ситих поміщицьких ґрунтах, — здіймалися за ними вологою стіною. Сонце тільки підбилося над лісом, його проміння стелилося низом, яскріючи в росяній після вранішнього туману лучці по той бік шосе, — і щоб роздивитися, що ж там діється під селом, австріяки мружились, позирали з–під долоні.

Бородянці підходили від села. Село вийшло все — і старі, і малі, і хазяї на своїх ґрунтах, і чиншовики…

Ранок зачинався тихий та лагідний, все навкіл: і трави, і дерева, і кущі — наче завмерло, умліваючи в передденній вільготі. Урочиста тиша стояла в природі, тільки в очеретах понад Здвижем посвистували кулики та зрідка покрехтували жаби. Тихо було й між людьми на землі: австріяки вдивлялися, не роняючи й слова, бородянці підходили теж мовчазно.

Затишшя було, як і буває в останню хвилину перед боєм.

Тільки в руках у австрійських солдатів були не гвинтівки, а коси, і замість батареї гармат край села на белебені стояли жниварки із запрягом. Бородянці на плечах теж несли коси, а жіноцтво йшло з серпами, позастромлявши у запаски юрки.

Мали бути зажинки.

І проте бою таки треба було чекати. І грянути січа мала люта, нещадна — коли голови полетять з плечей геть, зрубані гострими, щойно виклепаними лезами кіс.

Попереду бородянців з косою на плечі виступав матрос Тимофій Гречка — в самій тільняшці, зсунувши безкозирку з стрічками на потилицю, йшов твердо та рішуче і не спускав з ока противника край лану під золотою стіною: він, і справді, був командир. Дійшовши до білого стовпчика, що відзначав графську межу, кроків за п'ятдесят від вишикуваних попід житами австрійців, він гукнув на повен голос, сполохавши нарешті зачаровану тишу літнього ранку:

— Гей–мой–брей! А совісті у вас, австріяків, нема?

Вакула Здвижний — дарма що без ніг і стрибав на коротеньких миличках, — від Гречки не відставав, неначе його вірний ад'ютант. Він супроводив вигук свого командира довжелезним і лютим прокляттям, ще й приговором:

— …і матері вашій, і жінкам, і дітям, яких полишили горювати в своїй австріяцькій землі! Щоб їм шматка хліба ніколи не побачити! Щоб їм води не напитися до смерті! Щоб їм худоба повиздихала! Щоб хата завалилася над головою!

Прокляття було таке страшне, що жінки захрестилися дрібно та часто: хрест і молитва хоч який прокльон знімуть перед Богом на Страшному суді.

Тиша запала знову. Тільки найближчий з австріяків — той, що стояв крайнім на межі, відгукнувся ніяково:

— Таж ми, вуйку, хіба з власної волі? Бігме!

Він зняв кепі і почав витирати з чола піт: ще косою махати не почав, а вже впрів — з сорому та жалості до людей.

— А з чужої волі, — загорлав Тимофій Гречка, — так, виходить, можна людей класти у труну живцем? Паразит ти, панський попихач!

Тільки вчора головнокомандуючий Південно–Західним фронтом, генерал Корнілов, видав страшний — смертельний для селянського люду наказ: з огляду на воєнний стан, прорив фронту та наступ австро–німецької армії — все збіжжя здати інтендантам фронту. Найманим на поміщицьких землях женцям заборонялося відступати за роботу частку врожаю: платити тільки грішми, по ціні чорнороба на примусових у прифронтовій зоні роботах…

Говорили–балакали ці півроку — як ділити поміщицьку землю: зразу, із засіяним, чи як обіжнеться пан, восени? Роздумували — задурно чи, може, за викуп? Міркували — на робочі руки чи, може, на рота? А вийшло: хліб — генералу, а земля — Богові!

Домовлялися — за восьмий, дев'ятий чи й десятий, сніп, а маєш — сорок копійок поденно… А на ті копійки і в місті по карточках вже нема, а на селі, коли вивезуть весь урожай, — і шматка хліба не купиш, навіть у своїх живоглотів.