Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Іван вишкірився до Максима, блиснувши з–під вусів разками зубів. Зуби в нього були один в один, як намисто, але верхній разок був неначе перерваний: двох зубів бракувало.

— Піхвами своєї шаблюки мені простісінько в рот пхнув, сучий син! Ну ж і я йому всипав либонь п'ять чи шість…

Максим поштиво закивав: він завжди кивав поштиво на цю кумову згадку, бо сам за революцію ще ніякого каліцтва не прийняв.

— Зубами, можна сказать, революцію вигризали! Он як! — констатував Іван, не приховуючи гордощів. — От як наше з тобою пролетарське життя зачиналось! А вони? Теперішні молодики? Куди їхній інтерес пішов? Я йому — якусь брошурку товариша Ульянова–Леніна, а він, Данилко мій, — Фенімора Купера тягне з бібліотеки «Общества трезвости»! Про те, як скальпи здирати з безневинних американських індійців! Тьху!

Іван почав сатаніти.

— Або ще синематограф цей вигадали, проклятущий: «Зигомара» якогось дивляться, шість серій, а потім ще, на закуску, сьома — «Зигомар не вмер, Зигомар живий!» Що воно і до чого, і нащо воно — я тебе питаю, ти мені скажи?! Куди вони, діти наші, вернуть? І звідки вони такі? От хоч би й коли війна почалася: Данько все — «піду та й піду на фронт, хочу геройство своє проявить, нехай і мою карточку в газеті надрукують!» Га?! Тут робочій людині в голові «мир хатам, війна палацам», а воно, здорове вже, вуса засіялись, а виступає гірше від усякого соціал–патріота! А тепер, бач: молоко на губах не обсохло, а туди ж — каже нам, паршивець: меншовики! Та чи ж воно розбирається на тому, що то є меншовик, а що — більшовик і що таке — справжня соціал–демократія? Соціал–демократію насправді я розумію так…

Тепер, коли дійшло до соціал–демократії, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку російської соціал–демократії йому найбільше дошкуляли. І Максим збагнув, що треба вживати невідкладних заходів.

До речі, саме в цю хвилину жінки прочинили в кухні двері навстіж, бо там від печі з короваєм дихала страшенна задуха, і, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз і була слушна нагода для Максима.

— Гей, баби! — сердито гукнув Максим. — Вікна повибиваєте! А шибка на Басарабці сімдесят п'ять копійок виносить! Та й коровай від такого грюкоту сяде в печі!

— Тю на тебе! — відгукнулася люта Марта. — Помовч вже, базікало! Знаєшся ти на короваях, якраз!

— Сяде, безпремінно сяде! — щоб піддіти Марту та всіх жінок за живе і тим роздмухати рятівну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. — Он і кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хаті, коровай неодмінно зісподу буде глевкий! Хіба ж не знаєте про таке? Закон фізики: рух атмосфери! Теж мені хазяйки! Їсти ніхто не схоче вашого короваю!

Жінки відгризнулись, але кватирку причинили.

— Ось як я розумію соціал–демократію, слухай мені сюди, — знову почав Іван.

— То перекуримо, свате, чи що, — похопився Максим, — щоб нам на весіллі не журитися?

Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою і знову зібрався оповідати, Максим раптом ухопив грудку з–під ніг і з криком «а киш–киш–киш» пошпурив її на горобців, що начебто обсіли грядку з щойно засіяною редискою.

А тим часом, на щастя, почали сходитися і люди.

Першим з'явився Федір Королевич — солдат Третього авіаційного парку Південно–Західного фронту, що стояв постоєм тут–таки, на Печерську, — на бастіонах під Цитаделлю, навпроти лаври. Федір Королевич був колишній арсенальський кадровий робітник, покликаний до армії в перший день війни — ще до того, як усіх арсенальських робітників заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та інше спорядження. Коли ж усіх мобілізованих арсенальців повертали з армії назад на завод, — то виявилося, що й в авіаційній частині Королевич теж спеціаліст по моторах, і тому в армії він так і залишився. Іван з Максимом перестріли його на розі Московської і, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою.

Іван зразу й ухопився за Королевича. Третій авіаційний парк був, можна сказати, оплотом київських більшовиків: ні на одному з київських заводів не було такої численної більшовицької організації, чоловіка з п'ятдесят, тимчасом як навіть в «Арсеналі» в день легалізації виявилося тільки двадцять на три тисячі робітників. Іван, з місця в кар'єр, почав заповзято доводити Королевичу, що соціал–демократія це є партія, надвоє не ділиться, отже, й не може бути такого, щоб були і більшовики — і соціал–демократи, і меншовики — теж соціал–демократи…