Валентин Чемерис - Генерали імперії

Загальна численність з’єднань російських військ у Фінляндії в січні 1918 року складала приблизно 40 тисяч чоловік, до речі, добре озброєних, і для маленької країни Суомі це була значна сила, яку треба було будь-що розбити. А ще ж більшовиками була спішно створена т. з. «червона гвардія», до якої увійшло багато своїх, себто фінів, що їх більшовики величали — як і всіх перекинчиків — інтернаціоналістами, а патріоти — зрадниками, запроданцями і взагалі безбатченками, слугами і наймитами російської імперії. Червона гвардія — «добровільні формування збройних сил пролетаріату в період боротьби за перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції і тріумфального походу Радянської влади» (так в УРЕ, наприклад, чорним по білому й написано: «для тріумфального походу Радянської влади») спішно створювалась у всіх частинах колишньої імперії, які вирвались на волю — для придушення національно-визвольного руху й повернення народів у ярмо нової імперії, тепер вже червоної. В Україні аналог ч. г. — так зване «Червоне козацтво». Для все того ж «тріумфального походу» за встановлення радянської влади і подальшого приєднання республік до імперії більшовиків. Подібний «тріумфальний похід» планувався і в Фінляндії, але там несподівано для більшовиків вийшла осічка. Хоча спершу більшовики і взяли було на якийсь час верх. Особливо небезпечним для фінів та їхньої молодої незалежної республіки став Балтійський флот, що базувався в Гельсінгфорсі, матроси якого повстали і разом з солдатами створили Раду солдатських, матроських і робітничих депутатів. В кінці квітня більшовики Балтфлоту та військових частин створили Гельсінгфорський комітет РСДРП (більшовиків), на чию сторону й перейшли. Згодом про ці події радянська енциклопедія — рупор більшовицької ідеології — так писатиме: «Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії в Фінляндії склалася революційна ситуація… Робітники озброювались і формували загони Червоної гвардії. В багатьох містах і промислових центрах влада виявилась фактично в руках робітників…

…Налякана листопадовими подіями буржуазія Фінляндії стала гарячковито готуватися до придушення революційного руху, посилилася підготовка шюцкорівських загонів… 12 січня 1918 року сейм надав сенату надзвичайні повноваження. Призначений головнокомандуючим фінляндською армією ген. К. Г. Маннергейм розпочав підготовку контрреволюційних сил для збройної розправи з пролетаріатом…»

Тим часом «рада солдатських депутатів», яка керувала російськими військами, матросами і «червоною гвардією», знаходячись у Виборзі, створила в підпіллі новий, покірний більшовикам фінляндський уряд, себто якраз і зайнялася контрреволюцією. Той уряд мав скинути законний і приєднати Фінляндію до червоної Росії. Тож треба було квапитись, бо ж і справді, як застерігав більшовицький вождь, «промедление — смерти подобно».

«Хоч яка-небудь Росія погодиться на справжню — не паперову, а на ділі — незалежність Фінляндії?» — міркував у ті дні Маннергейм.

І справді, з трьох Росій, які він до того знав, дві — самодержавна відмовилась, червона (більшовицька) на папері погодилась про людське око, мовби визнала незалежність Фінляндії, а насправді почала з нею війну. Лишалася третя — біла.

Дієвим представником її тоді виступав адмірал Колчак Олександр Васильович, самопроголошений її Верховний правитель. Його особисто — по службі в російській армії — знав Маннергейм. До нього і звернувся з пропозицією про спільні дії проти більшовиків, затятих ворогів Колчака та сил, що він їх представляв: фіни розпочинають наступ на Петроград, що буде значною допомогою Колчаку, який зібрався в похід проти червоного Петрограда, а за це адмірал навзамін твердо обіцяє визнання незалежності Фінляндії.

Колчак був істинним руським патріотом-імперцем, будучи ворогом червоної Росії, він в той же час був її однодумцем у справі надання незалежності окраїнам імперії — ніякої волі, ніякого роздрібнення імперії! Фіни були її губернаторством, такими й залишаться.

Пропозицію Маннергейма він необачно відхилив.

Двобій з Червоною армією, не маючи ні від кого підтримки, Олександр Васильович з тріском програв і сам опинився в полоні у затятих своїх ворогів.

7 лютого 1920 року з наказу Леніна о 4 годині ранку на березі притоки Ангари ріки Ушаковки адмірала буде розстріляно без суду й слідства, а труп його вкинуто в ополонку — в підлідне, так би мовити, плавання…