О. Михайлів: Лисовичі: хроніка галицького приходства

Добрий спогад. Добрий дідусь, нині такий самий, як колись, лиш сивіший ще. Ігорчик вдоволено всміхається й приміщується на ліжку під «макаронним» святим Миколою. Його ж «на кріслах» не кладуть уже. Задирає голову вгору — стеля йому здається підлогою. Потім він уявляє себе мухою, яка лазить по стелі — от як та он, лінива, зимова, заспана…. Повіки починають злипатися, лиш ледве долітає шум «дорослих» голосів. Сон…

Отець Михайло Корчин був доброю людиною і за те його шанували всі, і сусіди й селяни з парафії і студенти молоді — гості й залицяльники до дочок. Навіть власні діти — оті, що по-Корчинівськи немилосердно глузували з рідної матері, з батька ніколи не наважилися б посміхнутися.

А зрештою о. Корчин нічим особливим не відзначувався. Він був розумний, та ніяк не інтелектуал, а на старості читав лиш часословець і «Діло». І амбіція в нього була лиш по-слов’янськи пасивна — щоб тільки, борони Господи, не осмішитися чи не зробити якогось свинства. Але йому аж ніяк не хотілося вибитись понад другими, командувати, блистіти — тому й застряг він на ціле життя в дошками забитій Лисовицькій парафії.

Правда, Михайло Корчин не завжди був отаким квієтистом і пасивним, як тепер. За молоду, ще перед висвяченням, він відбув трирічну військову службу «при уланах» і вийшов із неї шорстким і грізним підстаршиною — вахтмайстром. Ці шорсткі манери, вояцькі прокльони й принагідні ординарності йому лишилися й до нині ще, і ними він ефективно закриває власну, по природі м’якосердну вдачу. Пізніше, молодим священиком бувши, о. Михайло мав гарні, особисті й громадські, амбіції. Він заклав у селі читальню й громадський магазин, збудував нову церкву й воював проти п’янства й темноти, навіть агітував за Іваном Франком у австрійських виборах, аж добрі парафіяни на нього до єпископа жалувалися, що він, мовляв, «нич не робит, іно радикує». І він почав вести й власне зразкове господарство на селі, навіть із деякими сільськогосподарськими машинами.

Але ж вдача о. Корчина була, знов же по-слов’янськи, м’яка й заломлива. І коли він у Першу Світову війну евакуювався в Карпати, а добрі лисовичани, в стихійному, бунтарському відруху, розтягнули всі приходські меблі, поламали машини й розбили на куски фортепіян, то в душі о. Михайла щось заломалося також. Він перестав до читальні ходити й більше не цікавився господарством. Старий «кірат» ржавів на дощі невживаний, молотілка стояла поломана, коней і корів ставало з кожним роком менше, а в полі господарство велось «по-бабськи» — їмостею Марією й ледачими «попівськими наймитами».

От, наприклад, перед весняними засівами можна було почути таку розмову між наймитом, їмостею й панотцем:

«Прошу їмості, що сіяти на Сонній?»

Їмость Марія ніколи на Сонній горі не була й не знала, яка там земля, а про засіви мала досить неясне поняття, тому йшла питати чоловіка, до «Канцелярії». «Михасю, Гринько сі питає, що сіяти на Сонній?» Отець Корчин на хвильку відривався від молитви й казав, не довго думаючи:

«Сійте жито!»

— і жито сіяли. А приходське господарство ставало з року на рік все балаганнішим і вбогішим, чим раз важче було прокормити велику Корчинівську сім’ю, разом із безробітними зятями, з дітьми й унуками. Це тим більше, що й до церковних «требів» в о. Корчина було таке саме філософсько-байдуже відношення.

«А що то буде коштувати, тоті христини, прошу єґомості?» — хитро питався мужик.

«Та що ви можете дати, Миколаю.» (Чи до молодшого — фаміліярніше — «що можеш дати».)

Лиш часом, як умирав багач, о. Михайло наважувався поставити «тарифу» за похорон — але це йому було страшно неприємно й він тоді здебільша користувався дипломатичним посередництвом їмості.

…Кажуть, що протилежності притягають одна одну, і подружжя о. Корчина було доброю ілюстрацією цієї правди.

Отець Михайло — міщанського, дрогобицького роду, невродливий і згруба тесаний, але розумний і добрячий, скромної вдачі чоловік. Його дружина Марія — попадянка шляхетського роду, тринадцять літ молодша від чоловіка, з гарним, гордовитим обличчям і нефоремно товстою фіґурою. Вдача в неї була страшенно горда, освіта лиш п'ятиклясова, а поведінка повна почуття власної вищости. Їмость Марія думала небагато, але всі її поняття були непохитно сформульовані. Вона була певна, що в подружжі поповнила мезальянс, вийшовши заміж за негарного й «тиранського» «старцуна». Що всі знайомі, сусіди, селяни, навіть жиди, її страшенно шанували й любили. Що всі її діти були найгарніші й наймудріші на всю Галичину — далі її уява не сягала. Цебто, власне не так було: їмость Марія їздила й поза галицькі кордони, в широкий світ, до столичного міста Відня, тоді, як купувала шлюбну «виправу» для дочок. Але й у Відні вона обмежувалася тільки до жидівського «Четвертого бецирку» й гостювала в дітей лисовицького корчмаря Берка, які там жили й були «великі пани», а як побачили її, їмость, то так «утішились, аж стряслися». Там же само вона купувала придане дочкам, і до дому верталася, не бачивши Відня, а тільки Четвертий бецирк.