О. Михайлів: Лисовичі: хроніка галицького приходства

Було б невіджалуваною втратою, якби пам’ять про людей, які жили в тих давніх провідних центрах галицького села, живих, гарних людей з усіма їх людськими прикметами й хибами, загинула без сліду. Бо хоч село їх пережило великий перелом у 1930-их і 1940-их роках нашого віку, хоч воно дало перший в Европі приклад «Господарського чуда» — кооперативного відродження в середині світової Депресії, хоч згодом воно дало також приклад першої в світі суцільної (не лиш міщанської) національної революції, то заслуга тут була в здоровості консервативного, вбогого, неймовірно видержливого середовища, де ті явища створилися — села з його традиційним проводом — галицьким приходством.

О. Михайлів

Нью-Йорк, у черені 1980 р.

З усіх кімнат лисовицької «плебанії» найважливіша називається, як і належиться, «Середній покій». Середня вона не лиш її географічним положенням у самій середині великого, вбогого, з полатаним дахом приходського будинку, а ще й тому, що в ній концентрується все життя великої сім’ї о. Корчина, найбільше ж у час довгої-довгої й дуже нудної зими.

Особливо нудною здається зима на селі малому Ігорчикові, найстаршому внукові сім’ї — блідому, головатенькому, вдумливому хлопчикові восьми років. А сидить він на селі тому, що в його власній сім’ї тепер якраз ще одна, чергова фінансова криза, і його відослали до дідуся, до Лисович, учитися «приватно» разом із наймолодшою тіткою.

Загалом кажучи, Лисовичі здалеку здавалися Ігорчикові малощо не земним раєм. Тут і сади й поля і собаки й корови і стільки людей, усі говорять, сваряться, сміються, не те, що в батьків у містечку, де він жив одинаком. Але зима! Страх нудно. Починаючи від осінньої сльоти аж до безконечної провесни майже не виходиш із хати. Хіба те, що до «превету» перебіжиш, бо мусиш, та й у неділю до церкви ведуть тебе, закутавши як мумію. Навіть у хаті не всюди можна йти. Велика кухня на зиму закрита, з ощадности, варять лиш у малому «Паничевому покою», а «сальон» також стоїть незамешкалий, неогрітий, хіба лиш на Різдво пускають туди дітей, коли янгол принесе ялинку і подзвонить маленьким церковним дзвоником. Але Ігорчик уже, звичайно, не вірить у янгола з ялинкою. Він не вірить також у бузька, що приносить дітей із рова, де вони раніше жаби їдять. Недавно його, разом із наймолодшою тіточкою Славцею освідомила в цьому питанню трохи старша тітка Марта, а Марта ж уже майже доросла, незабаром поїде до Перемишля, до вчительської семинарії. Правда, не все, що вона розказувала, здається Ігорчикові зрозумілим і можливим. Він задумливо розглядає власну анатомію й дивується: «Дійсно, звідсіля діти родяться? Та ні, неможливо, певне щось поплутала Марта!»

Але й узимі бувають приємні хвилини й цікаві місця. Це передусім — Середній покій. У ньому — важкі старовинні меблі, є великий вишневого кольору стіл, а над столом висить велетенська, блискуча мосяжем і порцеляною нафтова лямпа. Лямпа світить дуже ясно — ну, не так ясно, як електричні лямпи у Львові, в «Народній Гостинниці», де Ігорчикові також доводилося бувати, але майже так. А із столом у хлопця зв’язані спомини — трохи сентиментально, а трохи соромно пригадувати, як він колись, малим ще бувши, радів, що міг уже глянути понад край того самого стола. Або як він, сидячи на кружечку з діркою під самою серединою стола, сварився з собакою Гектором:

«Гектор, я вам вже ніколи більше не буду говорити ’ви’, коли ви кусаєтеся! Все буду говорити: ’Ти, Гектор!’» А Гектор все тільки: «Гррр!» — ну й діялог вже був! Говорив же Ігорчик тоді до Гектора «ви», бо Гектор був старий, сивий пес, а Ігорчик, дитина почтива, всіх старих дуже вшановував….

Та нині Ігорчик вже не той малюк, що колись, він геть підріс, і під столом не сидить і навіть у карти грати вміє. Правда, дорослі його звичайно не допускають до гри, от і сьогодні: Навколо стола сидять, грають, сміються, сперечаються тітки й вуйки: Люба — весела, щебетлива білявка, яка Ігорчикові здається ідеалом жіночої краси (особливо, коли вона в свою «львівську» блюзочку вдягнеться, в ту синю з золотими зірками, ох, яка краса!). І чоловік її, вуйко Степан Прус, ще не висвячений закінчений богослов, і тітка Надя з чорнявим, гарненьким, немудро впертим обличчям, і вуйко Олесь — невисокий, чорнявий, чепурний, в товаристві — душа-чоловік, весельчак і танцюрист, а вдома звичайно лихий і нахмурений. І трохи подібна до нього обличчям і характером найстарша тітка — Дарка. Всі грають «лябета», а Марта збоку сидить ображена. Вона ж уже майже доросла, до семінарії поїде за рік-два, а тут її трактують як дитину, не запросили до гри й зовсім не завважують, а як завважать, то зараз починають жартувати з неї. Так ніби вона дитина — якийнебудь Ігорчик, чи Славця.