О. Михайлів: Лисовичі: хроніка галицького приходства

Прийшла війна й московська окупація й смерть від біди й війни дворічної донечки Пекарів. І прийшов Листопад і мандрівка на Східню Україну. У Вінниці Оля ледве відрятувала Пекаря від тифозної смерти і страшні воєнні пережиття ще більше зблизили оте контрастове подружжя — білявого легкодуха й чорняву, серіозну, передчасно постарілу дружину.

Тільки ж у нашому немилосердному світі крім кохання подружнього потрібно ще одного — грошей. І на фінансовому відтинку Микольцьо Пекар умів витворювати неймовірні фокуси, доводячи жінку до розпачі, а сім’ю часом — до матеріальної руїни. Насамперед, повернувшись із Сходу, він патріотично відмовився присягати на вірність Польщі, кинув адвокатську професію й почав «золотий інтерес», відкривши власну мануфактурну крамницю. Інтерес ішов чудово, клієнтів було безліч, бо нікому не міг добродушний Микольцьо відмовити кредиту. Але коли доставці-жиди почали вимагати заплати — інтерес провалився, крамницю продано й Пекарі втратили все, що мали. А малого Ігорчика відослали вчитися на селі.

Сьогодні в Ігорчика великий день. Сьогодні приїжджають із далекого Поділля його батьки — відвідати тестів і забрати синочка на решту шкільного року до дому.

І хлопець від самого ранку не може на місці всидіти, з кімнати в кімнату бігає, у вікна заглядає з нетерплячки. А з вікон не багато й видно, бо вікна мороз замурував непрозорими ледяними квітами.

Найкращі ті квіти в сальоні, де нині натоплено й приготовано ліжка для гостей — а вікна ж там не подвійні і мерзнуть швидше. Ігорчик мимохіть задивляється в морозяні візерунки на склі, і навіть забуває про батьків. Які вони, все таки, чудові, ті льодові квіти — ніби пальми, папороті, будяки й різноформні зірки всякі, все блиститься на сонці кольорами райдуги. Ігор дивиться й мріє, що це така тропічна джунґля, подібна до тієї, яку він бачив у Кіплінґовій «Книзі джунглів». Ох, як би він хотів поїхати в тропіки й побачити всі ці розкішні дерева й квіти! Він кличе дорослих, щоб із ними поділитися тією думкою, але вони, собою зайняті, лиш відганяють його, мов настирливу муху: «чо хочеш, дай ми спокій!». Кличе Славцю, але вона ніяк не хоче бачити ні пальм, ні папоротей, бачить тільки звичайний лід, і на ньому гордо малює пальцем власний ініціял — «С». Ох, які прозаїчні ті жінки, нема в них ніякої фантазії!

До Середнього покою біжить, але ж там — горе! За великим столом царствує «Бабця з Відня», їмость — удова Пословська. Власне кажучи, вона ніяка «бабця» йому, а тільки старша сестра бабусина, а «з Відня» вона тому, що під час війни у Відні мешкала, щоб бути ближче до власних дітей — «москвофілів» — замкнених у Талергофі. І сама вона — завзята «тверда русинка», страх ненавидить «україньчиків», а манери в неї шляхетські, мова — криклива, енерґійна й рішуча. От і тепер сидить і перорує:

«Бо то такий оден з другим україньчик, заложить ногу на ногу і каже: 'Заздалегідь буцім, пані добродійко!’… Вєнц до кого говориш ’буцім’, дурню оден?»

А довкола сидять вуйки й тітки — тихо, хоч маком сій. Вони ж усі свідомі українці, такі ж як Ігорчик, але старших шанують, а бабці Пословської бояться як вогню. Горе тому, кого вона не злюбила. Тепер, наприклад, її антипатія число один, це друга з черги дочка о. Корчина, Дарка — за те, що вона білява (всі білявки, на думку пані Пословської, погані) й за те, що вона в українській армії служила й носить волосся коротко стрижене. Та й ще за те, що вона — Дарка. Ще коли христили її, тітка Пословська даремне протестувала:

«Так спаскудили дитину, назвали її ’Дарка’! Та в нас у горах кожда покритка — Дарка!»

Пані Пословська — удова і живе господинею в свояка — священика, в твердині галицького консерватизму — на лемківському Підгір’ї. Але час до часу вона приїжджає в гості до Лисович, на горе всій Корчинівській молодій генерації: «Зробила м собі і вам приємність!» Приїжджає нібито «на тиждень», а тиждень той часом протягається на цілий місяць — половину вакацій. Це особливо неприємно для дітей малих, бо їм тоді не можна ні стукнути, ані голосно крикнути, зараз чути прикрий старий голос:

«Діти! Бабця дуже любить, але чашка тріскає!»

І діти тихнуть, мов мишенята під мітлою…

Вже й вечоріє, а батьків Ігорчикових все ще нема й нема. Але ось — чи не помилився він? Щось, наче задеренчав дзвінок від саней. І дійсно, на подвір’я вже сунуться сани, чути, як коні форкають, гомонять знайомі голоси.

Входять у кухню, розкутуються з бараниць і «бунд». Ігорчик несміливо приглядається — мов чужий. Бачить — батько, гарний такий, чепурний, у новому лисячому хутрі з видрячим коміром, черевики на ногах шеврові, з модними камашами. І мама — поважна, як завжди, якась змінена, потовстіла, постаріла. Це так вона потовстіла, кажуть, від коли в неї туберкульоза почалася під час війни, а інші кажуть, що вона з горя їсть, щоб забути витівки Микольцеві.