Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

На стільці під вікном сиділа Боя. Сиділа непорушно й невпинно гляділа на свого господаря. Її великі очі повні жаху дивились засвітньою загадкою у сумерк ночі. Боя розуміла. Так, ще Старий Пан казав, що Боя розуміє все, тільки не вміє говорити.

Але не сам Старий Пан пішов у далеку дорогу. Вранці, коли всі пси прийшли їсти, бракувало при мисці Мімі. Від двох неділь вона загалом мало виходила з свого ліжка. Була стара, хвора, не бачила. Дошкульний свербіж спини приневолював її вилазити з лігва та чіхрати спину до побічниці панового ліжка. Не раз, бачучи її такою старою і нещасною Старий Пан журився:

— Бідна моя стара Мімі! Прийшла ти зі мною така ще молода й весела. Бачиш, і я був інший. Тепер нам обоїм прийдеться вмирати. Але ти. Мімі, зажди на мене.

Мімі була завжди послушна й ніжна та добра. Вона почекала на свого господаря. Оце тепер у скриньці лежав її трупик. Малий, висохлий клубок знершавілої шерсти.

Одної ночі Старий Пан узяв знову свою собачку й відійшов. Міминого трупика поховали в городі, під ясенем.

Але Старого Пана не залишили на селі, яке так полюбив. Ще давно він побудував у Львові родинну гробницю. Може й не думав тоді ще про себе й про село, коли клав там свою дружину. Оце тепер мусів покинути Розлуч раз на завжди й перенестись у темну могилу. Він, що так любив гори, сонце і свій закуток.

Правда: він був залізничником. Він будував цей шлях у горах і вподобав собі цю закутину. Але він сам походив з великого міста й був залізничником. Тепер треба йому було щераз, останній раз їхати шляхом, який побудував.

Оце йде він останній раз до станції. Ні, не йде, його несуть. Міцну залізну труну несуть стежкою через город. Поміж яблінки, які садив маленькими деревцятками. Тепер, це кріслаті, кремезні дерева. Біля криниці на якій своїм круглим гарним письмом написав, що там найкраща вода. Вже він її не питиме…

Потім стежкою поміж полями. До станції, що стоїть у стіп Кичери.

За труною ідуть діти й плачуть. Оце батько останній раз іде із своєї хати. Весняний легіт лежить понад полями, сонце усміхається м’яко, ласкаво. Ліс шумить, рейки міняються в соняшних променях.

Уже ж Старому Панові більше не йти стежечкою поміж ґаздівськими жовтими полями…

За родиною іде жмінка людей. І вони відпроваджують його в останню дорогу. З боку від стежечки йде полем Боя. Йде поволі, так поволі як люди, що несуть Старого Пана у тяжкій скрині. Вже не відбігає від стежки й не вертається назад до свого пана. Він всеодно не заговорить, не попестить. Боя йде поволі, похиливши голову. Аж до станції. Тут вона спиняється. Далі ніколи не йшла з Старим Паном. Далі вже тягнулись її власні стежки в село, в поле й у ліс. Повертає круто й зникає у лозах, що ростуть при залізничому насипі.

За хвилину приїздить поїзд, скриню з Старим Паном ладують до ваґону, засувають двері, потяг поволі рушає з місця, в’їздить у каменолом, а потім щораз швидше й швидше скручує закрутом поза Кичеру. Вже зникають останні дерева саду, оці могутні ясені, що їх маленькими садив Старий Пан. Вже зникають останні ялиці Кичери. А там гори, села, поля. Щораз рівніші, щораз пустіші напровесні…

Поля над вузькою Дністровою лентою.

По смерті Старого Пана багато змінилось на Кичері. Діти його швидко від’їхали до міста й дім запустів. Вправді Ганя і Ілько залишилися, але вони пішли жити до нової хати, що стояла з стайнею під одним дахом, а старий дім зовсім замкнули. Вже тепер вранці не вставав Старий Пан і не було до кого бігти мешканцям Кичери. До пустого дому часом ще забігала якимось способом Боя, щоб оглянути свої давні місця ловів. Але й вона швидко покидала дім, де жив і помер її любий господар. І собаки зайшли часом Гані за ногами, коли вона чогонебудь потребувала в старій хаті, але покрутившись та обнюхавши хату вибігали швидко, скавулячи жалісно. У хаті було пусто, холодно й сумно.

Не весело було й у новій хаті у давної челяді Старого Пана. З кухні вже не пахнуло м’ясо, тільки день-у-день заносило картоплею, пенцаком чи капустою. То ж собаки прибігали вранці до хати, покрутились, поїли трохи картоплі з молоком чи сирваткою, а потім вибігали в село, стараючись роздобути дечого ліпшого до їжі. Зробились настирливі й кусливі, а люди стали нарікати на них. Вкінці й обоє мешканці Кичери стали з собою радитись:

— Ба, таже треба щось вчинити з собаками, Ганю, — казав Ілько. — Бігають по селу, псоту людям чинят, кусают.Та й до чого тото подібне? Ни хати не стережут, ни хісна з них ниякого. Ще пок Старі Пан жили то їх держали та й ними любувалися і годували, бо було чим, та й за свої гроші. А нам нащо тілько собак?