Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Жінка дещо милостивіше звернулась до чоловіка:

— Бачу, дорогий графе, що кузня, якою ви займалися останній місяць, вже готова?

— Людвисарня, моя люба, — уточнив той.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — згодилась графиня, — аби лишень я могла звернутися з проханням до майстра.

— Це — до нього, — відповів Другет, кивнувши на Домініка.

Графиня, очевидно, не одразу збагнула, про що він. Усміхнулась:

— Бачу, Господь наділив вас розмаїтими уміннями, шановний Домініку…

Той скромно вклонився.

— Чим можу прислужитись вашій милості? — запитав Людвисар.

— Уже півроку минуло відтоді, як блискавка сильно пошкодила дзвона, і вірні тепер його не чують. Чи вистачить у вас майстерності вилити новий?

— Оскільки я не розпочав іще роботи, задля якої мене тут тримають, то не бачу причин відмовити ясній пані, — сказав Гепнер. — Утім, все залежатиме від волі його милості графа, оскільки справа ця вимагатиме певних витрат.

Другет на знак згоди байдужкувато махнув рукою.

— Тож я негайно беруся до роботи, ваша вельможносте, — сказав Домінік.

Жінка відповіла на поклін і поспіхом вийшла з майстерні, все ще неабияк подивована.

Граф знову струменів радощами, як з дірявої бочки.

— Послухай, хлопче, — підморгнув він до свого спасителя, — якщо так прагнеш тої дівки, то вважай, вона твоя. Я про те подбаю.

— Спасибі, ласкавий пане. Втім, Юстина ще занадто молода. Графиня справді має рацію, — відповів Людвисар.

— Як скажеш, — розчаровано мовив Другет. — Відсьогодні матимеш право гуляти у дворі, тож приглянься до тутешніх молодичок. Їх, звісно, у нас небагато, але, може, котрась і підійде… Без жіночого тіла важко, еге ж? — Він сплюнув. — Сам я оженився на черниці, але хе-хе… це все одно, що спати з підсвічником… Єдине, що збуджує мою дружину, — це катання верхи. Глянув би ти на неї! Волосся розлітається, щоки палають, а сама гуцикає вгору-вниз, вгору-вниз…

Докинувши ще якийсь солоний жарт, граф, нарешті, пішов.

До вечора Гепнер заледве прийшов до тями від своїх ліків та від пережитого. Проте вже на світанку наступного дня Людвисар взявся до роботи.

Дзвін мав бути невеликий, але клопотів з ним очікувалось багато. Найперше, Гепнер наказав викопати за майстернею місце для ливарної ями. Коли помічники впорались, Домінік рівно вимостив дно цеглою, а після цього загадав добути свіжої глини та свинячого сала. Коли й це було зроблено, Людвисар заходився виліплювати з глини форму. Під вечір усі побачили майбутній дзвін. Той був глевкий і суцільний, але все одно гарний. Насунула ледь не вся замкова челядь, але майстер не помічав нікого. Далі слід було обмастити форму лоєм, а потім укрити глиняним кожухом.

Коли ніч і втома взяли своє, Гепнер нарешті припинив роботу. Знеможені помічники стояли біля нього з німим благанням відпустити їх додому.

Зранку глиняний дзвін опустили в яму і розвели там вогнище. Сало шипіло і шкварчало, потроху танучи, а глина поступово тверділа. У цей час майстерня перетворилась на справжнє пекло — тут почали готувати бронзу, зливаючи розплавлену мідь та олово.

Кілька разів сюди приходила графиня, але Домінік, цілком захоплений роботою, її не помічав. Втім, здавалося, саме цього вона й прагнула, стоячи осторонь і мовчки спостерігаючи за його вправними рухами. Юстина, що супроводжувала свою господиню, крадькома зиркнувши на неї, завважила в її погляді якийсь таємничий вогонь. Це було схоже на те, коли графиня вела розмови про каяття Марії Магдалини, тільки значно-значно сильніше.

Як тільки сплав був готовий, його миттю залили в яму, під глиняний кожух. Минуло дві доби, аж поки Людвисар наважився врешті розколоти глину і показати всім своє творіння.

Дзвін удався на славу — гарний та співучий. Його освятили і повісили на дзвіницю замість старого. Того ж дня він сповістив замковий люд про вечірню.

Яким же було загальне здивування, коли на службу не прийшла, як завжди, графиня Другет. Згодом прибіг переляканий слуга і повідомив, що пані впала з коня і лежить без пам’яті. Коли Домінік, що зголосився її оглянути, нахилився до блідих і знекровлених вуст, то почув слабкий і водночас гарячий шепіт:

— Вогонь… у моєму серці…

Кур’єр львівського магістрату, їдучи попереду сотні стрільців, почувався якнайкраще. Так, ніби він прямував не на герць, а на веселі лови чи на гучну забаву. В руці він радісно стискав подарований єгомосцю мушкет, що сам по собі вартував півмаєтку, а в голові солодким лоєм розливались думки про вготовану для нього нагороду, що лишилася в Дубні.