Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Стрільці не тямились від радощів. Троє, щоправда, загинули, ще з десяток були поранені, але ж стількох татар поклали! Водномить дужі голоси вигукнули хвалу сотникові.

— Ну ж бо, ну ж бо, — підганяв їх той, — вертаємось до лісу, по здобич.

Турки, очікуючи на повернення свого охоронного чамбулу, сиділи на тому ж місці. Помітивши попереду острозьку барву, схопилися за зброю, але одразу ж її й склали. Опір і справді був марним.

Христоф підійшов до воза і глибоко занурив руку в сіно.

Намацавши там холодні чавунні ядра, він задоволено посміхнувся. З іншого боку були заховані діжки, в яких везли порох.

Трохи перепочивши, сотня зі своєю здобиччю та полоненими рушила далі дорогою. Невдовзі попереду справді вигулькнув розлогий пагорб, звідки чудово проглядався Межирич і передмістя, що вже курилося чорним димом. Татари вештались поміж хатами, шукаючи будь-що вартісне чи їстівне. Поодаль півколом тягнувся табір, де готувалася облога.

— От і зрадило нас щастя, — розпачливо сказав Данило, споглядаючи всю цю невеселу картину, — не встигли ми до міста раніше татар. Як тепер допоможемо?

Христоф мовчав. Вони й справді опинилися в скрутному становищі. Князь Острозький покладав на стрільців неабияку надію, а тепер, якщо татари їх помітять, то вся сотня пропаде ні за цапову душу. За цих обставин радість переповнювала тільки полонених турків, від чого ті мерзенно посміхалися у свої чорнющі вуса.

— Ану, роздягніть цих сучих синів, — несподівано наказав кур’єр.

Стрільці, однак, тільки здивовано на нього зиркнули.

— Роздягніть цих антихристів, — повторив він, — вдягнемось у їхню барву, і хтозна, можливо, Господньої ласки нам і надалі не забракне.

Вояки миттю повеселішали, готові, вочевидь, вдруге покластися на відчайдушність та сміливість свого очільника. Доки одні здирали з полонених кунтуші і чоботи, іншим Христоф наказав ладнати гавбицю. Невдовзі все було зроблено, і десятеро новоявлених гармашів ліниво розсілися на траві. Всі решта сотні заховалися в лісі.

— Що робимо далі, пане сотнику? — запитав турок-Данило в турка-Христофа.

— Будемо чекати, доки внизу розпочнеться наступ, а тоді стрілимо в саму гущу, — відповів той, надягаючи на голову відібрану єрихонку. Шолом же виявився завеликий, отож полетів у бур’ян.

— Отак ми й допоможемо Карбовнику. Як пропадем, то хоч зі славою.

Чекати довелося зо дві години. Передні ряди татар кинулися до стін, напоровшись на вогонь з гаківниць. В той час головні сили, тримаючись дещо поодаль, посилали в місто хмару за хмарою смертоносні стріли. Гармаші скочили на ноги. Гавбицю давно було заряджено, тепер залишилось тільки як слід прицілитись.

— Готуйте запал! — наказав кур’єр.

Раптом з боку міста з’явився татарський вершник.

— Заждіть, — мовив Христоф, — подивимось, що йому треба.

— Свинцю стрілецького, вашмосць, — сердито сказав Данило.

— Чекай, — повторив сотник, — нехай підійде ближче.

Степовик щодуху мчав до них, безжально поганяючи коня, але кроків за двадцять різко зупинився.

— Викриє нас, гаспид, — сказав Данило, — я стріляю.

— Ні, — зупинив кур’єр, — вистрілиш — все пропало. Чекай.

Тим часом вершник звів руки догори, подаючи ними якийсь дивний знак.

— Очевидно, це сигнал допомагати татарам, — сказав Христоф, — хотів би я знати, як йому відповісти.

— Вашмосць, дозвольте, я вб’ю його, — не вгавав стрілець.

— Та ні ж бо, бісів сину! Татари будуть тут, як блискавка. Яка тоді з нас служба? — сотник звівся на рівні і повторив той самий знак, але навпаки.

Схоже, посланець саме цього й чекав, бо, схвально закивавши, кинувся назад у табір.

— Це ж треба, вгадав! — Христоф витер піт із чола. — А тепер не гаймо часу!

Гепнувши кілька разів по цапфі, кур’єр сам підніс запал, від чого гармата заревіла й дихнула вогнем, як дідько. Внизу содіялося справжнє пекло: земля, люди й коні змішалися в один клубок, виповнюючи світ лементом і прокльонами. Не чекавши нічого подібного з тилу, татарське воїнство готове було кинутися врозтіч, і лиш поводирі лайкою та канчуками стримали його від такої ганьби. Мабуть, їм спочатку здалося, що турки просто не влучили куди слід, адже ж мали обстрілювати місто. Та ось гармата озвалася знову, поклавши ще більше степовиків. Тепер уже кілька сотень татар відділилися і кинулись на приступ пагорба, звідки сіялася їхня смерть.

Стрільці тим часом також не дрімали: зібравши під гарматою весь порох, що залишився, вони підпалили гніт, приготувавши таким чином ще один вогненний подарунок супротивнику.