Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Прощавай, сестрице, — зі щирою скорботою сказав Христоф і, ніжно поцілувавши край теплого жерла гавбиці, скочив у сідло.

Від вибуху задвигтіла земля і дрібно затряслися верхівки дерев. Озирнувшись, стрільці побачили, як високо в небо злетіли татарські воїни, що посилалися їм на погибель.

— Най спочивають у бозі, — промовив кур’єр, сплюнувши набік чорною слиною.

— Щоб я пропав, коли бачив у житті більшого щасливця і відчайдуха, аніж вашмосць, — сказав Данило радше злякано, аніж захоплено.

— Стривай, — відповів Христоф, — от проб’ємося в Межирич, то, може, так воно й буде.

Сотня знову з’єдналась і, не гаячи часу, кинулась до головних воріт, доки серед татар не вщухла паніка. Степовики дедалі більше відступали од стін, де підбадьорені оборонці викотили два фальконети, розширивши таким чином кут обстрілу.

Як тільки стрільці клином врізалися в татарську гущу, вогонь зі стін затих, натомість прочинилися ворота, звідки сипонули козаки і кинулись їм на допомогу. Утім, татари, схоже, мали за краще відступити і привестися до ладу, аніж надалі тратити сили і воїнів. Вони закріпилися на безпечній відстані, стягуючи у купи мертвих і поранених.

— Недарма ти, брате, нам у полі зустрівся! Тепер бачу, що недарма! — промовив Карбовник, радісно загрібаючи Христофа в обійми. — Годилося б нам із тобою по добрій чарці, але ніколи. Ті пси не надовго відступили.

— Якщо пообіцяєш чарку кожному з нас, то ми перестріляємо піворди за одним прицілом, — посміхнувся кур’єр, киваючи на свою сотню.

— Ет, за кухлями й діжками діло не стане! — розреготався козак.

— Чуєте, панове, єгомосць слово дав! — вигукнув Христоф.

Стрільці весело загомоніли, наче гості на забаві. Складалося враження, що ці люди зроблені із заліза, бо, ледве перепочивши, вони знову вишикувалися за частоколом, готові до нової битви.

Татари невдовзі справді підкотилися до міста смертоносною хвилею, подекуди перестрибуючи рів і відчайдушно кидаючись на оборонців. Але ті, вже запізнавши їхньої крові, і потрійною силою давали відсіч…

День закінчився невдало для нападників: місто встояло, і навіть монастир, де укріплення були не такими міцними, не піддався. Татари вдруге відступили, очевидно, з наміром вранці знову пошукати щастя. Втім, і ніч обіцяла бути неспокійною.

Сон не йшов Христофові, хоч утома, здавалось, мусила взяти своє. Відпустивши вартового з Полудньової Вежі, він став на його місце. Жовнір, благословивши кур’єра, розлігся неподалік на старій соломі і вмить солодко захропів, мовби поспішаючи якомога більше поспати, доки сотнику не набридне стояти замість нього на чатах. Однак воякові сама думка про сон була ворожою, і він гнав її подалі від себе.

Було за північ, коли під настилом кур’єр почув спершу якусь метушню, а потім стукіт, мовби хтось просив йому відчинити. Від несподіванки чоловік скочив на повен зріст. Чого завгодно він очікував зусібіч, але не просто з-під ніг. Між тим, стукіт повторився, дещо сміливіше. Христоф ліг грудьми на підлогу і дослухався. Знизу долинав чийсь приглушений голос:

— Агов, сторожо, агов… відгукніться… хто-небудь… відгукніться, бісові діти…

— Чого там кому треба? — запитав кур’єр, витягуючи шаблю.

— Слава Всевишньому, — зрадів голос. — Я вже гадав, що там усі поснули, як мухи.

— Хто ти? — запитав Христоф, анітрохи не поділяючи радості незнайомця.

— Важливо не те, хто я, а що маю сказати, — нетерпляче мовив голос.

— Скажи, хто ти, скурвій сину, і як туди потрапив, — відрубав сотник, втративши за останню добу будь-яке терпіння.

— Нас тут двоє, ми в’язні, — сердито відповів незнайомець, — а що сидимо при самій землі, то чуємо, як бусурмани роблять підкоп. Коли не віриш, то ходи до нас і сам послухай.

«Добрий спосіб для втечі, — подумалось Христофу, — щойно вартовий спускається до них, як із ним розправляються, і шлях вільний».

— Заради Бога, — благав знизу невідомий, — не можна гаяти часу.

Кур’єр і сам це розумів. Якщо татари направду так близько, то слід діяти негайно. Втім, і обережності він вирішив не втрачати: розбудивши вартового, наказав йому відчиняти в’язницю, а сам наготував заряджений мушкет. Проте коли він зайшов досередини, невідомі навіть не поворухнулись. Тільки той самий голос сказав йому притулити вухо до стіни. Незнайомець не брехав: звідкілясь з-під низу долинали глухі удари в землю.

— Що, твоя милосте, переконався? — вдоволено сказав в'язень.

Кур’єр наказав жовніру піднести ближче вогонь, але перш ніж він розгледів їхні обличчя, його самого несподівано впізнали: