Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Природа, здавалось, щиросердо за нього раділа: літнє сонце щедро поливало його і разом увесь світ Божий теплим непекучим промінням, а легкий вітерець створював прохолоду.

Дорога з поля стрибнула в сосновий ліс, де зробилась рудою від опалої хвої, а часом іржавою, мов стара підкова.

Тут посланець бургомістра під спів птахів подумав, що непогано було б, повернувшись до Львова, купити млин або тартак де-небудь над Полтвою. А ще краще — чимале поле. Тоді найняти управителя і без клопоту доживати віку, рахуючи прибуток та по неділях відвідуючи стрілецьке братство.

У цю мить двоє розвідників, що з’явилися на дорозі, його навіть роздратували. Вирушивши попереду своєї сотні, вони тепер поспіхом поверталися, несучи якусь звістку. Христоф наказав усім зупинитись. Що, в біса, могло статися, коли йому так добре думається?

— Що сталося? — запитав він, після того як розвідники з ним порівнялись.

— Вашмосць, — витираючи шапкою спітніле чоло, промовив один. — За дві милі звідси стоїть татарський чамбул. Зо дві сотні вершників… А з ним — ще десяток турків.

— Випередили нас, — кур’єр зціпив зуби. — Але як вони опинились на цій дорозі?

— Не відаю, вашмосць… Мали б іти мультянським шляхом з півдня, — погодився стрілець.

— Мабуть, головні сили справді тудою йдуть, — міркував Христоф, — а ці чомусь притаїлися тут. Можливо, навіть бачили козаків Карбовника, але не напали.

— Не вміють бусурмани битися в лісі, а тільки в полі, — докинув хтось.

— Не в тому річ, — мовив кур’єр, — вони й не хотіли битви. Мають, либонь, інше завдання… А що робили там турки? — запитав він у розвідників.

— Сиділи собі хто на возі, а хто деінде, — знизали плечима ті.

— На возі? — зацікавився Христоф. — Отже, був ще й віз?

Ті закивали у відповідь.

— А на нім — копиця сіна, — додали вони.

— Може, турки обозні? — знову припустив хтось.

— Не говори дурниць, — заперечив кур’єр, — турки обозні в татар? І навіщо їм сіно, коли довкола повно свіжої паші для коней?

— Може, під сіном що інше? — думала ледь не вся сотня.

Христоф погодився:

— Не інакше, панове браття… Не інакше… А що за бидло в той віз упряжене? — допитувався він у прибулих. — Невже коні?

— Ні, вашмосць, — була відповідь, — воли.

— Щоб я пропав! — ляснув себе по чолі кур’єр. — Агов, браття, хто добре знає цю дорогу?

Кілька чоловік вийшли наперед.

— Ану, скажіть мені, — звернувся він до них, — чи виводить цей шлях на який-небудь широкий пагорб, щоб Межирич було видно, як на долоні?

Стрільці одностайно закивали, наперебій пояснюючи, що тут за три-чотири милі якраз є таке місце.

Христоф засяяв на радощах. Було видно, що його здогад підтверджується.

— Десятники, до мене! — наказав він.

Старшина миттю збіглася. Обвівши їх поглядом, кур’єр натхненно мовив:

— Ось що ми зробимо: нехай сім десятків віддадуть мушкети решті, а ті простують назад у поле і, сховавши коней у траві, самі також причаяться. Данило!

З гурту вийшов невисокий, але кремезний чоловік.

— Очолиш їх. Коли побачиш татар, стріляй на смерть. Жоден не повинен врятуватися, — наказав йому Христоф.

— А що ж ті сім десятків? — допитувалась старшина.

— Шаблі з піхов і за мною! — відповів сотник. — Наскочимо зненацька на бусурманів. Скільки зможемо, вб’ємо, а потім щодуху кинемось навтьоки, аби вони погналися слідом. Виведемо їх у поле просто під кулі. Потім повернемось і схопимо турків. Чи все зрозуміли, панове?

— Так, вашмосць, — відповіли десятники.

Стрільці миттю розділилися, і кур’єру не довелося зволікати.

Підійти вдалося непомітно. Чамбул понуро брів слідом за возом, який і справді тягла пара волів. Поряд із ними на дорозі тіснилася четвірка коней, впряжених у щось важке, сховане під рядно від стороннього ока. Христоф витягнув шию, ризикуючи виказати засідку.

— Гавбиця, — прошепотів він, — турки — гармаші. А під тим сіном, либонь, ядра і порох. Ось для чого їм воли! Яка удача, щоб я пропав…

Стрільці впали на татар, як шуліки на курчат, змусивши тих безпорадно метатися на дорозі. Їх нещадно рубали, спихали на землю і топтали кіньми, аж доки ті не зауважили, що нападників набагато менше. Розлючені такою нахабністю, степовики перейшли у наступ, але Христоф і не думав оборонятися. Скинувши вгору закривавлену шаблю, він заволав на всю горлянку, вміло вдаючи страх і розпач:

— Ой, леле! Браття! Не знав я, що їх так багацько! Рятуйтеся, хто може!..

Для певності хитрюга, вибалушивши очі, першим кинувся тікати в бік поля. Решта стрільців подалися за ним, виконуючи якнайпильніше цей наказ. Не збираючись дарувати їм смерті численних побратимів, татари кинулись навздогін. Але як тільки ліс закінчився, їхні кривдники несподівано розділились, а навпроти, мов польові духи, з трави повстали тридцять вершників з націленими мушкетами і, зачекавши, доки степовики опиняться ближче, злагоджено гримнули пострілами. Одразу ж з-за спини кожен дістав другий мушкет, а вистреливши з нього — третій. Татар зосталася жменька, але й ті не врятувались. З обох боків знову наскочили рубаки Христофа, що хвилину тому тікали, і спокійнісінько завершили справу.