Розмахуючи головешкою, Людвисар знову і знову відступав, аж раптом відчув, що під ногами зникла опора.
«Як по-дурному…» — промайнула в нього думка і разом з ним полетіла в урвище.
Коли почало сіріти, до Гепнера, завислого на смереці, спустився чоловік у чорному одязі і з потворним опіком на обличчі.
— Вітаю тебе, Домініку, — насмішкувато гукнув він, — ось ми і зустрілися.
Той відірвався від стовбура, у який добряче втелющився, і зиркнув униз. Потроху приходячи до тями, він ледве чутно пробелькотів:
— Іди до дідька, Іштване…
— Он як, — удав, що ображається, той, — і це твоя дяка за порятунок від турка?
— Турки — янголи в порівнянні з вами, — сказав Домінік, потроху спускаючись униз.
— Що за проклятуща доля, — промовив Іштван, — спершу встряв у бійку з якимось кур’єром, потім у сутичку між волоцюгами, а тепер…
— З яким кур’єром? — перебив Гепнер.
— З отим, що фехтує, як дідько. Але годі. Ходімо.
— Куди?
— Туди, де ти завершиш нарешті диявольський винахід, і обидва світи залишать тебе в спокої…
На горі з’явилася та сама варта — песиголовці у вищирених шоломах. Тепер вони вочевидь будуть значно обачніші і не втрачатимуть пильності ні на мить.
Ніч здригнулася совами і глипала перестрашено на загін солдат, що вдерся в ліс, обпікаючи темряву смолоскипами. Непрохані гості, зберігаючи стрій, рухались уперед слідом за двома вершниками: капітаном та його кремезним товаришем.
— Ще далеко? — упівголоса запитав Матвій.
— Ні, — відповів Лук’ян, — недалеко. Онде свіжий зруб. Сьогоднішній.
З темряви справді вигулькнув жовтий пеньок, посипаний тирсою і, здалося Матвієві, скроплений кров’ю.
Зненацька коні стривожено заіржали.
— Зупини солдатів, — мовив здоровань.
Ротмістр застережно звів догори руку, і загін укляк на місці. Лук’ян зіскочив з коня і, освітлюючи собі дорогу, пішов далі сам.
Кілька мертвих дроворубів лежали на обтесаних колодах серед нічної тиші. Дехто все ще стискав свою сокиру, що зі знаряддя праці в останню мить перетворилася на зброю.
Матвій опинився поруч. Обидва роззиралися в пошуках поранених. Нарешті біля темного корча хтось глухо застогнав. Молодого, ще зовсім юного лісоруба від смертельного удару врятувало хвойне гілля, що нависло над ним. Хлопець злякано дивився на двох чоловіків, що наближалися до нього.
— Не бійся, друже, — заспокоїв його Лук’ян, — ми не розбійники.
Він схилився над ним і обережно підняв криваві клапті сорочки на його животі.
— Бачу, ти дуже хочеш жити. Отже й будеш.
Він дістав з торби жмут якогось зілля і трохи пом’яв руці. Далі пожував і, сплюнувши на долоню, взявся обробляти ним рану. Дивно, але юнак навіть не сіпнувся. Так, ніби велетенські ручища Лук’яна були зовсім невагомими і рани торкались нечутно.
— Юначе, — тим часом звернувся до пораненого Матвій, — ти можеш показати, куди подалися розбійники?
Хлопець кивнув і слабко вказав на захід.
— Так я і думав, — промовив ротмістр, — у них десь там лігво… Лук’яне, я мушу йти слідом за ними.
— Залиш мені двох солдат, — попросив той, не відриваючись від роботи.
— Гаразд.
Матвій скочив у сідло, і загін рушив, поступово наддаючи ходу.
Комендант не тямився з люті. Розбійники почувалися в тутешніх лісах і на дорогах як господарі. Не міг їм дати ради, а може, й не хотів цього навіть могутній князь Острозький. Врешті, польському монарху увірвався терпець, і він домігся від сейму ухвали на побудову невеличкого форту, де містилася б залога, яка сяк-так захищала би купців. Утім, не так просто виявилося збудувати бажаний оплот, зазнаючи постійних дошкульних нападів на річці чи в лісі, вночі або й серед білого дня.
Проте цього разу напад був особливо зухвалий. Дроворуби працювали за якусь милю-півтори від форту, без страху залишаючись ночувати в лісі. До настання холодів будівництво мало бути завершене, і вони працювали, не маючи часу навіть на дорогу додому.
На узліссі перед загоном з’явилася темна галявина. Волога трава засяяла коштовними краплинками нічної роси, а вогні схилилися зовсім низько, аби людські очі могли прочитати по зігнутих стеблинках, куди попрямував супротивник.
Сліди виводили на середину галявини, а потім різко завертали вбік. Матвій спершу не надав цьому значення, але вже за мить раптовий здогад схолодив йому кров. Зціпивши зуби, як від різкого болю, ротмістр звів очі до темних небес, ніби шукаючи там пояснень чогось несправедливого і жорстокого, що вже відбулося, чи мало от-от відбутись.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу