Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Десь зовсім неподалік у лісі голосно завив вовк. Турок перестав сміятись, плюнув спересердя і послав на хижака якісь потаємні і страшні мусульманські прокляття.

— Що я казав? — стурбовано мовив Домінік.

— Гаразд, ти мав рацію, — погодився старий, — давай жбурнемо їх у провалля.

— Стривай, — зупинив його Гепнер, — мені цікаво, чому вони ніколи не знімали шоломів? Я навіть не бачив, як вони їдять.

Він схилився над одним і спробував стягти з нього шолом. Це виявилось зовсім непростою справою. Той уперто тримався на голові мертвого власника, ніби намагаючись відчайдушно зберегти якусь страшну таємницю. Лікарю навіть здалося, що швидше в його руках опиниться відірвана голова, аніж те, що так вірно захищає її навіть після смерті. Коли ж нарешті шолом було знято, двоє похололи від страху. Там, де в сутінках мало засіріти обличчя, з’явилася руда, схожа на ведмежу, волохата морда.

— Господи милосердний! — Домінік відкинув шолом убік і перехрестився. — Це не людина.

Турок тим часом приніс палаючу головешку, освітивши настовбурчену шерсть, блискучі очиці і роззявлену пащеку, з якої рясно сочилася піна.

— Це перевертень, — прохрипів мусульманин.

— Ні, не перевертень, — глухо промовив Гепнер. — Колись давно я вже бачив цю нечисть. Це — песиголовець!

Вовче виття почулося ще ближче, змусивши їх стрепенутись.

— Давай позбудемося цих виродків, — промовив старий і вхопив песиголовця за ноги. Домінікові довелося, долаючи огиду, піднімати мертвого за плечі.

Розгойдавши тіло, вони щосили жбурнули його в темне провалля і дослухались, як воно вдаряється об каміння та тріскотить гіллям. Трохи постоявши, чоловіки взялися за друге тіло. Шолом вирішили не знімати, позаяк сумнівів, що під ним виявиться така сама волохата морда, не мали жодних. Тим часом вовк завив знову.

— Забирай своє кодло! — вигукнув турок, разом із Домініком спроваджуючи в останню путь другого мерця.

— Ну от, — старий витер об поли руки і знову повеселішав, — збулися.

У повітрі почувся палений запах.

— Прокляття! Наше м’ясо! — вигукнув турок і кинувся до вогнища.

Гепнер поспішив за ним. Проте обидва більше прагнули чим швидше опинитись біля тепла і світла, аніж врятувати свою вечерю.

Печеня майже геть згоріла, але в тих, що її споживали, страх усе ще перевершував голод, тому жодних нарікань не було.

Їдці мовчки жували обвуглене, тверде, як поліно, м’ясо, обмінюючись лише короткими фразами:

— Завтра підемо, — сказав турок.

— Куди?

— На південь, до волохів… Спи, я чатуватиму.

Навряд чи Домінік був у захваті від наміру мусульманина йти до Молдови. Той, либонь, сподівався зустріти там перший-ліпший турецький загін, який би супроводив їх до котрогось порту на Чорному морі. А тоді — в Стамбул…

Гепнер вирішив про це не думати. Значно приємнішою видавалася думка при першій же нагоді позбутись старого, уколошкавши його добрячим дрюком. З таким зловісним наміром Домінік уклався просто на камінні і за якусь хвилину провалився у глибоку й глуху прірву сну.

Йому здалося, що минуло заледве чверть години, аж тут турок почав термосити його за плече.

— Прокинься, Людвисаре! Заради Аллаха, прокинься!.. — благав той.

— Що сталося? — промимрив Гепнер і протер запалені від недосипу очі.

Обличчя мусульманина було яскраво освітлене — з якогось дива той кинув у вогонь весь зібраний хмиз, перетворивши багаття на справжню ватру. Рука його дрібно тремтіла і не відпускала Домінікового плеча.

— Прислухайся, — прошепотів старий, — щось діється…

З темряви почулося глухе завивання.

— Що це? Вовк? — запитав Гепнер.

— Це сам шайтан, — відповів турок, нервово кусаючи спечені губи.

— Дурниці…

Лікар звівся на ноги і, поволі підійшовши до вогнища, вихопив звідти добрячу головешку. Він ніяк не міг збагнути, чому так перелякався бувалий в бувальцях старець. Хіба не доводилось кому хоч раз оборонятися від вовчої зграї, а тут якийсь одинак. Проте турок мов заворожений сидів на камені, злякано витріщившись у темряву.

— Бери головешку! — гукнув йому Домінік. — Звір боїться вогню!

Але той, здавалось, не чув. І раптом заволав так, ніби хтось живцем виривав у нього серце.

Велетенський вовк, стрибнувши через полум’я, вдарив старого в груди і, поваливши на землю, вчепився в горло. Кинувшись на поміч, Гепнер щосили вперіщив звіра гарячою головешкою, але той не відступив ні на крок. Тільки заскавулів з болю і повернув до нападника вищирену пащеку. Лікар трохи відступив, чекаючи атаки, але вовк не квапився. Покінчивши з турком, він почав повільно скрадатись, наче вибираючи підходящий момент.