Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Сам він скидався на вигнанця, якого мадяри спровадили на всі вітри, але батьківщина була так само далека, як і край світу, тому, мабуть, він залишився і зайнявся сяким-таким гендлем.

Гепнер пригледівся до старця і з подивом помітив, що й той його пильно розглядає. Раптова надія несподівано зігріла Домінікові серце, хоча, здавалось, для цього не було жодних підстав. Лікар вже байдужкувато заходився розтирати зв’язані руки.

Аж до вечора він так і не глянув на турка, все на щось сподіваючись. Може, вночі вдасться щось з’ясувати?

Коли розбили табір, старого змусили готувати їжу, і той взявся за діло, невдоволено бурмочучи щось собі під ніс. Домінік пильно стежив за ним, шукаючи якогось натяку чи знаку, але марно. Турок тицьнув йому тарілку з прісною кашею.

Він подумки посміявся зі своїх безглуздих сподівань на диво.

На світанку вирушили знову в дорогу. Починалася скеляста лісиста місцина, перепадаючи поміж пагорбами, а то й невеликими горами. Рухались тепер повільніше, від чого хилило в сон. Лікареві спалося вночі погано, отож він заплющив очі, щоб надолужити згаяне. Втім, духотливий день викликав лиш болісну дрімоту, яка зморювала ще більше. В очі лізла потеруха від сіна, градом котився піт, та ще й мухи скажено кусали, чим доводили до сказу.

Від добрячого стусана лікар розплющив очі і втупився у свого кривдника. Той мовчки вказав на підводу.

— Якого дідька? Що тобі треба? — не втямив Гепнер.

У відповідь той стусонув його ще раз і вказав туди ж. Домінік сперся на лікті і вже тепер розгледів старого турка, що лежав біля своєї конячини. Лікар встав з воза і під пильним наглядом сторожі підійшов ближче. Старий глухо стогнав, благаючи ковтка води в ім’я Аллаха.

— Розв’яжіть мені руки, — вигукнув Домінік, проте ніхто не зрушив з місця.

— Гадаєте, я зцілю його поглядом? Чи ви бажаєте залишитись без кухаря?

Останній аргумент, вочевидь, подіяв, бо один з вартових підійшов до Гепнера і вправно зняв з нього пута. Домінік зачерпнув води з діжки, яку вони везли за собою, поповнюючи біля кожного свіжого джерела, і підніс старцю. Той зробив кілька жадібних ковтків і, вдячно стиснувши його руку, спроквола мовив по-турецьки:

— Хай благословить тебе Аллах, добрий чоловіче! Добре, що ці бовдури не петрають, про що я говорю. Поклади мене назад на підводу і керуй нею сам…

— Він марить, — сказав Домінік сторожі, виконавши прохання турка.

Проте навіть крізь залізні маски вгадувалось бажання вартових покинути стариганя напризволяще.

— Я можу стати замість нього, а водночас дивитимусь, аби він не сконав, — поспішив запропонувати Гепнер.

Ті, трохи провагавшись, врешті згодились і рушили.

Лікар однією рукою тримав віжки, а іншою дбайливо стискав старечу кисть.

— Приготуйся, — бубонів турок, — хвалити Аллаха і тінь його — султана Сулеймана, Людвисаре, бо вони дарують тобі життя.

Старий зненацька відчайдушно закричав і міцно вхопив Гепнера за руку. Перелякана конячина рвонула вперед, лишивши охоронців десь позаду.

— Це не лікар! Це сам шайтан! — раптом заволав турок. — Рятуйте! Він мене вбиває!

— Пусти, я стрибну, — по-турецьки мовив Домінік.

— Стривай, ще трохи… Ось тут! — з цими словами старий пхнув Гепнера з такою силою, що той, беркицьнувшись у придорожню траву, ледь не залишився там лежати. Проте йому вистачило сил підвестися і плутаними кроками податися до ближнього лісу.

За першими кущами виявилась стежка, що круто здіймалася вгору поміж гострого каміння. Домінік боявся озирнутись, але він збагнув, що вершникам тут не проїхати. Отже, переслідувати його будуть пішо, а у своїх обладунках ці кербери погані бігуни.

Сам же Домінік не зупинявся ні на мить. Коли не вистачало сил бігти, він ішов, а потім знову біг. Стежка все підіймалась і підіймалась, то круто звертаючи вбік, то петляючи серед трави і каміння, то перетинаючи потічок, то гублячись під поваленим деревом. Часом вона ширшала і розділялась надвоє — одна крутилась між піску і моху, крізь які зміями продиралось старе коріння, інша — полого й стрімко збігала між кущами і торішнім листям кудись донизу.

Було за полудень, коли Гепнер дістався скелястої вершини. Звідти добре проглядалася дорога, якою вони нещодавно їхали. Вона обходила гору і тягнулася далі, отже Домінік, утікаючи, вирушив навпростець. Від такої думки стало геть невесело, бо почувався він тепер, як загнаний вепр: спускатися вниз, до дороги — було безглуздо, повертатись назад — ще більше, отож залишалось огледіти два інші напрямки, що видавались радше могилою, аніж спасінням. Справа і зліва бескиддя та густі дерева були якнайліпше пристосовані для того, щоб скрутити собі в’язи.