Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Гепнер вирішив хоч трохи прийти до тями… Під ногами жебонів струмок, хизуючись прохолодою та свіжістю, мовби запрошуючи припасти до нього. Спраглий утікач допався до води і довго пив.

Вгамувавши спрагу, Домінік раптом зауважив, що каміння на вершині не безладно розкидане, як то буває. Хтось виклав їх у правильному порядку, утворивши своєрідну кам’яну бастею. Можливо, супротивники Габсбургів мали тут свою опору або ж загін ополченців захищався від турків. Схоже, кожному це місце було надзвичайно зручним.

Гепнер переліз через оборонний вал і опинився в невеликій долині, густо порослій кущами яфин та чорниць. Стежка, що привела його сюди, проглядалась, як жилка на руці, отже навіть нечисленний загін міг протриматись тут досить довго.

На самім краю справді виявилась націлена на дорогу стара іржава гармата.

Навмисне закидана сосновим гіллям, вона була все ж недосить схована. Хвоя зрадницьки осипалась, видаючи сховок.

Розгрібши це хрустке покриття, Домінік побачив поряд декілька гладенько обтесаних каменів, розміром з людську голову, і навіть справжнє чавунне ядро.

Гармата виявилась ще цілком добра, а вмілі руки закріпили її на дерев’яному лафеті і затисли поміж двох каменів. Цілком імовірно, що перед тим вона захищала якусь фортечну стіну або вежу.

Раптова думка змусила Гепнера пильніше озирнутися довкола. Трохи понишпоривши, він почав перевертати невеликі камені, наче вишукуючи нову схованку. Чуття його не підвело: в одному місці, під кам’яним настилом, виявився ряд дерев’яних дошок. Зсунути їх у войовничому азарті було справою однієї миті.

Під дошками лежало у сховку кілька старих фортечних рушниць і дві глибоко вкопані скрині. Окремо хтось загорнув у ганчірку дбайливо вичищений мушкет.

З неабияким хвилюванням Домінік витягнув скрині, здивовано помітивши, що ті незамкнені. Так мовби хтось не хотів завдавати собі клопоту, коли повернеться. У першій скрині зберігався порох, а в іншій — кулі. Причому запасів вистачало на те, щоб відстрілюватись щонайменше тиждень.

Зареготавшись, мов навіжений, утікач забив заряд, приладнав гніт і, закріпивши мушкет на підставці, з хижою радістю навів дуло на стежку. Втім, той факт, що поряд з мушкетом хтось завбачливо приховав кресало, його навіть дещо спантеличив. Невідомі каноніри чомусь не тільки покинули цілком добрі рушниці, схоже вони взагалі залишили все так, щоб кожен бажаючий міг тут повправлятися в стрільбі. І навіть кілька напилків також лежали поруч на випадок, якщо зброя потребуватиме ремонту.

Може, й справді хтось збирався от-от повернутись? А може… все це дбайливо приготували для нього? Домінік пригадав, як турок зіпхнув його з воза саме біля стежки, що вивела його сюди, не дозволивши стрибнути раніше. Імовірно, що все це — його завдяки зусиллям.

Так чи інак, а відступати було нікуди. Залишалося тільки грати за цими новими, ще невідомими йому правилами.

Напилки придалися Гепнеру. Оглянувши свій мушкет, він раптом заходився над ним, як над хворим. Заняття це так його захопило, що він і не зчувся, як минула добра година. Заряд довелося забивати ще раз, але тепер він робив це з якоюсь потаємною гордістю. Так, ніби безнадійно хворий міг тепер знову ходити.

Зненацька на стежці з’явилося троє. Навіть здалеку Домінік розгледів двох своїх недавніх конвоїрів і турка. Останній, очевидно, виступав проводирем, бо впевнено ішов попереду, а ті слухняно слідували за ним.

«Он воно що, — подумав Гепнер, — старий тепер, певно, розраховує на мене. Чекає, що я обох їх поцілю. Що ж, залюбки. Хай тільки підійдуть ближче, антихристи…»

Він затамував подих і взявся чекати. За чверть години усі троє були просто перед ним. Гніт уже палав, і Домінік тільки чекав, доки іскра торкнеться пороху. Нарешті це сталося! Постріл був схожий на феєрверк, яким вітають імператора десь у Китаї. Лікар закашлявся і відчайдушно намагався протерти очі. Єдиною думкою при цьому було якомога швидше перезарядити мушкет для нового пострілу. Втім, коли Гепнер зміг нарешті бачити крізь густі сльози, що лилися з очей, стало зрозуміло, що стріляти вдруге вже не потрібно. Один конвоїр лежав на землі, широко розкинувши ноги, мовби засвідчуючи цим, що Домінік вправний стрілець. Інший відчайдушно боровся з турком, але старий раз-на-раз пригощав супротивника рясними ударами ножа, доки й з ним не було покінчено.

— Хвала Аллаху, ти влучив, Людвисаре! — промовив той, обтрушуючись. — Я молився, аби нове ремесло не зіпсувало твоє метке око і тверду руку.