Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Скочивши у сідло, він несамовито заволав, від чого з десяток напівсонних коней стали дибки, ледь не скинувши у слизьку траву свої наїзників.

— Усі назад!!! — пронеслося ніччю. — Всі назад, чорт забирай!!! До форту!!!

Сам він навпростець кинувся до Деражні, здавалось, навіть переганяючи світло від смолоскипа, що його тримав у руці.

Проте вже за лісом потреба освітлювати шлях зникла: було ясно, як удень. Форт палав, як велетенське багаття, розкидаючи довкола себе розпечені головешки…

Простий і диявольський план вдався розбійникам якнайкраще: виманивши залогу, вони обійшли її з тилу і спокійнісінько підпалили ненависну твердиню.

— Розділитись! — скомандував Матвій. — Сотня — за мною, шукаємо жінок і дітей! Решта — до річки! Вантажте діжки з водою на вози! Мерщій!

Жовніри слухняно виконували накази, хоч бажаючих полізти у вогонь виявилось значно більше.

Наче в мареві, комендант пролетів палаючим мостом і кинувся до свого будинку. Софії ніде не було.

«Можливо, врятувалась, — хотілось думати йому, — допомогти іншим… подивитись, чи везуть воду…»

Але свідомість раптом обірвалась. Здалося, що десь біля потилиці вона розлетілася на тисячі гарячих жаринок, зоставивши непритомне тіло Матвія падати на розпечену землю.

Ближче до світанку поранений юнак перестав стогнати — біль, очевидно, трохи затих, давши йому можливість заснути. Солдати не знайшли більше живих, і Лук’ян наказав ховати мертвих. Залишивши їх за цією роботою, він рушив у глиб лісу. Там сосни вже поступалися дубам, осикам і густим заростям ліщини. Блукаючи поміж ними в ранкових сутінках, Лук’ян був схожий на лісового духа, який ось-ось розчиниться в ранкових променях сонця. «Дух» торкався долонями кори і розмовляв з деревами пошепки якоюсь дивною чудернацькою мовою. Ті ж мовби відповідали йому, а він з насолодою вдихав ту відповідь, заплющуючи очі і здіймаючи руки догори.

Поміж дубами, через ліс тихо текли вранішні води Горині. Дуби гомоніли з рікою поважно. Неквапно, час від часу скидаючи в сіро-молочну течію рясне листя і важкі жолуді…

Лук’ян шанобливо спинився на березі і стояв так довго-довго, аж врешті звів долоні перед собою, мовби тримаючи в них щось, і промовив упівголоса:

— Тепер я зцілю тебе, хлопче. Дерева дають мені силу. Сказавши це, він витягнувся уздовж могутнього стовбура на всю височінь свого зросту, завмерши так ще на якусь мить. Тіло його раптом почало вкриватися корою, ноги — вростати коренями в землю, а руки витяглися гіллям. Наостанок почувся чи то людський шепіт, чи то шелест листя:

— Лиш відпочину трохи…

Коли туман над річкою розсіявся, до берега пристав невеликий, але зграбний човен з гербом Острозьких на гладеньких, мов жіноча долоня, бортах. Соснова щогла, як і згорнуте вітрило, спочивали вздовж вологих весел під ногами у п’яти човнярів, оскільки сподіватись на будь-який вітер серед лісу було марно. Двоє видерлися на крутий берег, тягнучи за собою мотузку з гаком, яким припнули човна до землі.

Одягнені чоловіки були в темні однострої надвірного княжого війська і мали при собі добру зброю: шаблі, мушкети і кинджали. Перемовившись кількома словами, вони завмерли в очікуванні, насторожено вивчаючи стіну лісу перед собою.

За якийсь час з гущавини з’явилися скрадливі постаті. Вони повільно наближалися до човнярів, ведучи за собою зв’язану бранку. Це була Софія. Сукня її після такої прогулянки лісом перетворилась майже на лахміття, а волосся, сплутавшись у безладні пасма, падало на очі.

Човнярі про всяк випадок налаштували мушкети. Прибулі зупинилися від них кроків за десять і перезирнулись поміж собою, вишукуючи когось, хто мав би розпочати розмову. Одягнені ці люди були у звичайну сільську одіж і виглядали б як селяни, якби не щербаті ножі та сокири, заткнуті за пояс, або просто загострені кілки в руках. Очевидно, займалися вони геть іншим ремеслом.

Врешті, наперед вийшов приземкуватий бородань і на знак привітання підняв правицю. Слуги князя кивнули у відповідь, але зброї не опустили.

— Хто говоритиме? — запитав він у них.

Один з човнярів, замість відповіді вказав убік: стежкою, що тягнулася вздовж річки, їхав одинокий вершник. Бородань пильно вгледівся в нього, але той увесь час вихилявся, як у полонезі, щоб оминути гілляки. І тільки тоді, коли він під’їхав досить близько, розбійник шанобливо зняв капелюха, похапцем додавши:

— Чорти і пекло! Сам пан Сангушко!

— Стули пельку! — сказав той у відповідь. — Моє ім’я не додасть тобі віку.