Симона Вилар - Лазарит

І в її серці досі таївся відгомін тієї дивної та прекрасної любові до людини, думаючи про яку, Джоанна відчувала жах та гнів… До людини, з якою вона пізнала неземну радість і здобула впевненість у собі…

Раптом вона підвищила голос, звертаючись до Пречистої Діви з благанням, щоб те прекрасне, що довелося їй пізнати, не обернулось олжею. Це було безглузде, непотрібне прохання, але вона не могла його не висловити, і її не стримували ані присутність охоронців, ані погляди перехожих. Жінка молилася за те, щоб її мрія здійснилася…

Нарешті вона замовкла, звівши погляд до неба, її душу сповнила тиха музика. Байдуже, що на неї з підозрою поглядають жінки біля криниці, байдуже, що воїни-здоровані намагаються затулити її від сторонніх очей! Зараз вона про них не думала, оскільки почувалася щасливою.

Потім суворі вартові відвели її в усамітнений дім, де Джоанна лягла на застелену килимом канапу й заснула так глибоко і спокійно, наче скинула з плечей непосильну ношу. Прокинулася, відчувши чийсь легкий дотик. Іще уві сні прошепотіла: «Мартін», а потім рвучко встала й сіла.

На неї усміхнено дивився Малік.

– Ви щось сказали, моя ніжна пері?

Джоанна прибрала з обличчя розсипане волосся й спробувала розправити прим’ятий одяг. Те, як дивився на неї цей вельможа, їй геть не сподобалося.

Помітивши її ніяковість, емір відвернувся і відійшов до виходу. Його продовгаста тінь лягала на щільно утрамбовану глиняну долівку: отже, сонце вже схиляється на захід.

– Нам пора їхати? – запитала Джоанна.

– Не мені. Це вам пора.

Не приховуючи розчарування, він розповів, що справи змушують його залишитися, але для неї було б краще вирушити в дорогу просто зараз. Чи достатньо вона відпочила, щоб знову долати важкий шлях?

Прощаючись, він довго не випускав її руки.

– Якщо на це буде воля Аллаха, ми зустрінемося знову, – нарешті мовив він.

Його видовжене обличчя, облямоване темною бородою, здавалося тієї миті урочистим, а погляд – ніжним і печальним.

Але Джоанна цілком забула про еміра, коли, вже піднявшись на узвишшя, обернулася в сідлі й востаннє подивилася на святе місто – Назарет. Вона здійснила свою прощу і попросила про те, що здавалося їй найважливішим!

На зворотному шляху вона їхала верхи легко, впевнено долаючи милю за милею. Знову були зупинки в дорозі, зміна коней, курява, пісок, що хрустів на зубах, попри покривало, і біль в усіх м’язах через довгі години, що вона провела їх у сідлі.

Багряне сонце вже наполовину опустилося за обрій, коли Джоанна знову опинилася під низькорослими кедрами біля підніжжя вапнякової скелі, а суворий Дроґо мало не розридався і, порушуючи всі правила етикету, взявся обіймати свою пані так, наче вона з’явилася з того світу.

Джоанна наздогнала обох королев та їхній ескорт, коли вони вже поверталися в Акру після дня в помешканні схимника. Її запорошений і втомлений вигляд здивував обох дам, і, хоча поділ сукні Джоанни був весь у конячій піні, Півона зауважила: Джоаннина гніда гарцює так бадьоро, немов і не гасала околицями цілісінький Божий день.

– Ви щодалі більше дивуєте мене, кузино, – мовила вона. – Хочеться сподіватися, що ваша поведінка – лише чергова примха.

Джоанна на це лише усміхнулася. Незважаючи на втому, на душі в неї було неймовірно легко.

Проте ця легкість кудись одразу зникла, коли слуги доповіли, що маршал Вільям де Шампер повернувся з Антіохії разом з Обрі де Рінелем.

Того ж вечора королю Річарду подали поштового голуба, який щойно прибув. До його лапки було прикріплено маленьку записку:

«Ваша правда. Вона неперевершена!»

Мартін прокинувся весь мокрий, його лихоманило. Однак це була не хвороба, а страх.

Йому наснилися тортури: металося полум’я, ляскотів метал, тхнуло гаром. Смердючий кат у грубому шкіряному фартуху підносив до його тіла розпечений набіло прут. Мартін утягував живіт, намагаючись хоч трохи віддалитися від пекельного жару. Над його головою лунав голос де Шампера: «Хто дав тобі листа до короля Ґвідо? Хто хоче, щоб ми виступили до Тіверіади? Тільки не бреши, що це послання вручила тобі графиня Ешива!»

Де Шампер говорив спокійно, але погляд його сірих очей нещадно пронизував Мартіна, немов іще одне знаряддя тортур. Потім коротко й сухо лунало: «Починай», – і в’язень корчився, вив, задихався від запаху горілої плоті…

Він рвучко сів, досі важко дихаючи, далі відкинувся на зім’яті, мокрі від поту простирадла. Рука мимоволі торкнулася рубців від розжареного прута на ребрах. Здалося, що біль не минув і ось-ось повернеться знову… Ні! До біса! Усе вже минуло.