Симона Вилар - Лазарит

Його дихання поступово вирівнялося.

Як же душно! Навіть зачинені віконниці не зберігають прохолоди в цій кутовій кімнаті, де він оселився, отримавши місце при королі Ґвідо. У щілину віконниць пробивалося сонячне світло – у цю пообідню нестерпно спекотну пору Мартін, як і більшість хрестоносців, волів відсипатися. І йому снилися жахи з минулого.

Він підвівся, підхопив глечик із водою, що стояв у кутку, й вилив воду собі на голову. Вода була теплою, але таки допомогла. Тепер усе гаразд. Маршал де Шампер і гадки не має, що той, хто привіз послання від Ешиви Галілейської, був в одному з ним місті. Чи таки здогадується?

Мартін вдягнувся і спустився вузьким коридором у таємну кімнату. Там лежав зв’язаний Єгуда бен Авріель із кляпом у роті. Коли Мартін його витягнув, єврей кілька хвилин надривно кашляв, потім попросив води й почав жадібно пити.

– Юначе, ти не надто милосердно зі мною поводишся… – мовив нарешті старий лікар.

– А ви милосердно повелися, розповівши тамплієрам, що оглядали мене?

Єгуда позирнув на нього з докором. Кілька днів тому його викликали в Темпл оглянути якусь жінку на предмет лепри. Підозри не підтвердилися, і Єгуда міг би й піти, але вирішив здобути прихильність храмників та розповів їм, що недавно так само оглядав одного молодика, який спілкувався з прокаженими, але хвороби в нього не виявилося. Це зацікавило храмників, як заохочення він навіть отримав подорожню грамоту для себе і двох своїх слуг. Але потім Єгуду почали розшукувати, щоб докладніше допитати його про того пацієнта. Ейрік випадково про це почув і не дозволив йому вдруге вирушити в Темпл, а вигадав причину, щоб заманити в Сарин дім. А там Мартін позбавив знахаря можливості не лише пересуватися, але й давати якісь свідчення.

Зайва обережність? Мартін вирішив, що це не завадить, надто коли з’ясувалося, що Єгуду розшукують по всій Акрі люди маршала де Шампера. У цього тамплієра нюх нишпорки, і, якщо вже щось викликає в нього підозру, він не вгамується, аж поки розплутає всі вузли до останнього.

Найдужче Мартінові не сподобалося те, що Єгуду розпитували, який із себе молодик, що він його оглядав, і старий лепетя не втримався та згадав про шрами від опіків на грудях начебто прокаженого. Звісно, у людей на війні може бути багато різних шрамів та відмітин, але Мартінові стало моторошно, що до всього цього був причетний його давній ворог де Шампер.

Однак він пояснив Єгуді причину його ув’язнення, і той почав обурюватися, мовляв, він навіть і гадки не мав, до яких наслідків може призвести його розмова з тамплієрами. У нього тепер є подорожня грамота, і, замість того, щоб гибіти в кам’яному мішку, він давно міг би покинути місто.

Це так, але знахаря занадто добре знали в Акрі і дорогою могли перехопити. «Е ні, – вирішив Мартін, – нехай краще побуде тут, а згодом я вивезу його з міста разом із Сарою та її родиною або просто відпущу під три чорти, якщо лікареві заманеться покинути Акру самотужки».

– А коли ж ви це плануєте? – не вгавав Єгуда, однак замість відповіді Мартін знову його зв’язував і затикав рота, перериваючи скарги та запитання знахаря. У цьому хлопчикові, з якого колись не могла натішитися Сара, тепер з’явилося щось таке, що на смерть лякало Єгуду й примушувало його коритися.

Відповіді на це запитання Мартін і сам не знав. О, якби ж він устиг вивезти Сару з дітьми відразу після вступу хрестоносців до міста! У загальному хаосі це було б нескладно зробити – певний час ніхто не перевіряв кораблів, що виходили з гавані, не стежив за міською брамою і суворо не допитував кожного вершника чи пішого, хто не мав подорожньої. Але саме тоді в Леа почалась післяпологова гарячка, та й немовля її було занадто слабким, щоб вирушити з ним у далеку путь. Сара навідріз відмовилася їхати і наражати домочадців на ризик, до того ж вона сподівалася, що тепер, під покровительством короля Ґвідо, їм нічого не загрожує.

Це була помилка. Мартін не знаходив собі місця, помічаючи: єврейські жінки, котрих він представив Ґвідо як служниць, не можуть упоратися зі своїми обов’язками, більше того – викликають підозри в конетабля Аморі. Якось він покликав Мартіна до себе й прямо сказав, що коли він родом із пуленів, то мусить і сам бачити, що надані ним для короля служниці аж ніяк не сарацинки, а справжнісінькі єврейки, котрі разом зі своїми чоловіками продали Христа. Аморі важко було надурити, та й у такому місті, як Акра, де багато хто знає пані Сару бат Соломон, він запросто міг з’ясувати, що вона – вдова багатого єврейського ювеліра.