Симона Вилар - Лазарит

Зрідка на шляху траплялися сторожові вежі хрестоносців. Колись у них вирувало життя: тут приймали на постій прочан, звідси вирушали загони тамплієрів, щоб стежити за порядком на шляхах і переслідувати розбійників. Тепер усе було занедбаним, запорохнявілим, а самі вежі напівзруйнованими, немов якась сила підточила їхні потужні підмурівки, вирвала велетенські камені зі стін, залишивши зяючі вирви там, де сотні людей знаходили дах і прихисток. Коли Джоанна побачила закинуту каплицю з розбитою статуєю янгола при вході, на її очі накотилися сльози.

Але деякі вежі цілком збереглися. В одній із них на еміра чекали: звідти негайно вискочив на дорогу опасистий араб, що, бурхливо жестикулюючи, вказував на довгу будівлю збоку. Там була конюшня, де Малікових людей та його самого очікували змінні коні.

Поки сідлали свіжих жеребців, а вершники розминали ноги, Джоанна сховалася в затінку старої шовковиці. Судячи з усього, колись тут був розкішний сад, однак тепер зрошувальний канал занесло піском, а за півмилі звідси виднілися руїни акведука.

Емір наблизився до неї.

– Щось ви невесела, моя пері! Утомилися?

Джоанна відповіла, ретельно добираючи слова:

– Скажіть, пане, чому ваші одновірці намагаються зруйнувати все, що їм перепало від хрестоносців? Зокрема такі необхідні тут криниці, прекрасні укріплення й навіть акведук, що доправляв із гір воду.

Очі на потемнілому від куряви обличчі еміра здавалися чорними проваллями. У голосі Маліка залунав метал:

– Бо люди ісламу не користуватимуться тим, що залишили по собі мерзенні кефіри!

Джоанна внутрішньо напружилася. Немов навмисно, щоб іще дужче її засмутити, Малік узявся розповідати, як місцеві мешканці знищують будівлі невірних, котрі, здається, зведено на віки. Під наглядом каменярів вони розхитують кирками нижній ряд гранітних брил, а потім дістають їх звідти, міняючи на дерев’яні опори. Коли на них опиняється вся стіна, їх обкладають хмизом, підпалюють, і стіна руйнується. Але далеко не кожна: хрестоносці будували так надійно, що часом стіна цілком осідає вниз, нахилившись чи частково осипавшись. Тоді в цій будівлі перебувати вже небезпечно.

Важко зрозуміти, навіщо вони це роблять, до того ж так завзято. Чи сарацини досі бояться, що сюди повернуться колишні господарі?

Після короткого привалу загін рушив далі. Навколишні пагорби вкривала вбога рослинність, а у вибалках між ними де-не-де виднілися намети бедуїнів із чорної повсті. У бедуїнських станах мекали кози, незворушно лежали, ремиґаючи, верблюди, а чоловіки в чорному одязі й жінки зі смаглявою та сухою, мов старий пергамент, шкірою звично поралися. Лише діти бедуїнів вибігали на узбіччя, сподіваючись випрохати дрібну монету у вершників, але ті пролітали повз них у хмарах жовтавої куряви.

Тільки тепер Джоанна відчула, що починає втомлюватися. Досі їй допомагав досвід вершниці, але помалу вона почала відставати. Пил забивав легені, піт роз’їдав очі. Сонце стояло прямісінько над головою, немов піднятий для удару вогненний молот. Ще миля – і кінь під Джоанною почав шпортатися.

Чи це Малік помітив її стан, чи його воїни, які здавалися залізними, теж натомилися, та невдовзі він звелів загону зупинитися біля дрібного джерела, що бігло по камінню. Поки сарацини поїли коней і пили самі, Джоанна відійшла вбік та намочила своє покривало. Так само зробили й сарацини, весело обливаючи один одного. Судячи з їхнього пожвавлення, цей перехід – останній.

Емір підвів до Джоанни її коня.

– Ви чудово трималися, Джиованно. Але скоро вже Назарет, де вас напоять шербетом і дадуть відпочити. Якщо ви, звісно, захочете – адже християнки такі нетерплячі, коли мають нагоду преклонити коліна біля своїх святинь.

– Думаю, що я буду така ж нетерпляча.

– О, я і не сумніваюся, – засміявся емір. Раптом його обличчя посерйознішало. – Мушу попередити: попри всю вашу гарячковість, не слід показувати, що ви – християнка. Якщо, звісно, не хочете привернути до себе увагу. Бо навіть я не зможу вас захистити, коли містом пошириться поголос про знатну жінку з кафірів, яка опинилася в самому серці землі, де шанують Пророка!

Джоанна пообіцяла бути обережною. Думка про те, що скоро вона потрапить до святих місць, надихнула жінку, повернула їй сили. І, коли загін почав спускатися в невеличку долину, яка розкинулася серед пагорбів Галілеї, а вдалечині показалися світлі будиночки в зеленому затінку фігових дерев, по її обличчю потекли сльози.