Симона Вилар - Лазарит

– Вельми завбачливо з вашого боку, моя ніжна пері, що ви надумали обмежитися такою незначною свитою. Люди балакучі, а я не менше за вас зацікавлений, щоб про нашу поїздку не поповзло чуток. Крім того, я вбачаю в цьому довіру до мене, якої не порушу за жодних обставин – присягаюся наріжним каменем Кааби!

Під час спільної поїздки Малік був таким жвавим і щасливим, що Джоанна знітилася. На додачу він похвалив її: вона навіть здогадалася спровадити до відлюдника іншу даму у своєму вбранні та на своєму ж коні.

Що ж, нехай думає, що так воно і є. Не варто йому знати про підміну. Тим паче, Джоанна в цьому не винна, як і в тому, що вона несамовито вабить цю людину. Нехай він кілька разів назвав її Джиованною – але ж вона теж Іванна, хіба не байдуже, як вимовляють її ім’я? До того ж емір жодного разу не сказав прямо, що вважає її сестрою Річарда. Та й сам не надто розповідав про те, хто він насправді.

Що цей Малік дуже поважна персона, Джоанна здогадалася, побачивши почет, який мав їх супроводжувати. Це був чисельний загін добірних вояків, а самого еміра оточили охоронці – чорношкірі велетні-нубійці в розкішних обладунках і шоломах, обвитих серпанковими чалмами. Така ж білосніжна чалма обвивала й шолом еміра – сяючий чечак із позолоченим вістрям. Кольчуга Маліка блищала, мов поліроване срібло, широкий багряний черес перевивали золоті нитки, а сідло прикрашали барвисті шовкові торочки.

Джоанна збентежено дивилася на блискучого еміра й не відразу розчула слова, звернені до неї.

– Раджу вам скористатися одним з арабських коней моїх супутників, – рішуче мовив Малік, знаком наказавши охоронцеві спішитися й підвести до неї легконогу сіру кобилу. – Під вами чудовий кінь, пані, та він не витримає скачки, яка на нас чекає. А цю сіру жоден жеребець не пережене, крім Борака, коня Пророка, – нехай славиться він навіки! А вашим супутникам доведеться залишитися тут і чекати вас до вечора…

– Заждіть! Стійте! – обурено загукав капітан Дроґо, зметикувавши, що його леді залишається без жодного захисту серед чужинців-іновірців. Але емір уже гортанно скомандував, після чого весь загін рвучко розвернув коней і поскакав услід за своїм очільником та його супутницею.

Навіть якби сакси спробували їх наздогнати, вони б не мали жодного шансу настигнути стрімку кавалькаду сарацинів.

Спустившись із лісистого пагорба, вершники понеслися відкритою сухою рівниною. Дорога йшла аж за обрій, і мчали вони так швидко, що Джоанні часом здавалося: коні не торкаються копитами до землі. Спершу було трохи лячно, та помалу замість страху прийшло неймовірне відчуття польоту. Ці дивовижні арабські жеребці просто створені змагатися з вітром!

Дорогою емір крадькома спостерігав за супутницею. Вона трималася верхи впевнено і граційно, рухи в неї були точними й невимушеними. Про таких кажуть, що вони народилися в сідлі. Від верхогонів обличчя у вершниці розпашілося, очі палали, блакитний серпанок тріпотів на вітру.

Про цю вуаль зайшлося доволі пізніше, коли емір Малік звелів стишити ходу, аби коні перепочили.

– Ми вже перебуваємо на землях, де жінки вбираються інакше.

Він клацнув пальцями, і служник негайно подав Джоанні накидку шафранового кольору з каптуром – у таких мандрують знатні арабські жінки – і легке покривало, щоб приховати нижню частину обличчя. Вбрання було зручним: воно ховало її від допитливих поглядів та захищало від пекучого сонця й дорожньої куряви. Джоанна про себе відзначила: емір ретельно готувався до цієї поїздки, передбачивши навіть таку дрібницю, як одяг для супутниці.

Коли загін ненадовго зупинився в затінку біля невеликого потічка, їй подали свіжий корж із кунжутом і глечик прохолодного айрану, що після тривалої скачки видався Джоанні просто чудовим. Спека тимчасом посилювалася, здавалося, повітря поступово загусає, мов гаряча нуга. У блідо-блакитному небі вимальовували кола шуліки та грифи, дорогою неквапно сунув караван нав’ючених верблюдів – звідти лунали дзвоники і долинали вигуки погоничів. Проходячи повз спішений загін, погоничі низько вклонялися, супроводжуючи поклони словами арабською, проте емір навіть не глянув на цих людей.

Далі Малік очолив загін, зрідка перемовляючись із супутниками, а Джоанна їхала за ним у кільці чорношкірих охоронців. Протягом усього шляху жоден із них і не позирнув у її бік, наче це було їм суворо заборонено.

Тепер доводилося берегти сили коней, швидкість зменшилася, і Джоанна змогла роздивитися. Випалена сонцем трава, зарості тамариску та гаї курних олив на схилах пагорбів, поодинокі списи кипарисів. Перед нею лежали землі Єрусалимського королівства, що більше не належали християнам. Тут немов пронеслася буря – вихор смерті та руйнації. Повсюди на розвилках доріг Джоанна помічала повалені й потрощені послідовниками Пророка хрести та статуї Богоматері, що раніше служили дороговказами для прочан; на узбіччях траплялися то франкський шолом, пробитий і заповнений порохом, то зламаний спис, то кінський кістяк. Між камінням видно було обривки тканин і волової шкури. Де-не-де над тілами воїнів, що полягли в боротьбі за Єрусалимське королівство, хтось зробив невисокі горбочки, але хрести на них теж було повалено, а самі могилки поступово замітало піском. На одному з поворотів просто з рудої глини на Джоанну глянуло чиєсь напівзотліле обличчя, обтягнуте зсохлою шкурою, і вона перехрестилася під накидкою.