Симона Вилар - Лазарит

Звична картина для завойованого міста. Однак разом із тим у порту налагоджувалося мирне життя. Різанини, як та, що зчинилася в Єрусалимі після завоювання хрестоносцями Священного міста, не повторилося. Місцевих мешканців не займали, оскільки армія потребувала теслів та пекарів, лазників і чоботарів. Знову лунав лемент зазивайлів біля крамничок, снували закутані в покривала жінки з пласкими кошиками на головах, мчали з дорученнями пажі в пістрявих туніках із гербами своїх панів, водоноси ламаною франкською говіркою пропонували вгамувати спрагу, ревіли віслюки, мекали вівці, яких носильники-хамбали тягнули на берег сходнями одного із суден. У повітрі пахло смолою, водоростями, спеціями, а поруч з арабською та тюркською повсюди лунала співоча італійська мова.

Чи не найбільше з приводу звільнення Акри раділи італійські купці. Вони вже вирішили, де розташовуватимуться їхні торговельні квартали – пізанське, венеціанське, генуезьке – кожен з особливими правами і привілеями, й укладали угоди. Італійці постачали хрестоносному війську метал та шкури, деревину й вина, а вивозили з Палестини прянощі та аромати, чеканні вироби арабських майстрів і східні тканини.

Мартін умостився в затінку штабеля для солоної риби, механічно гризучи фісташки, що купив у коробельника. Він нічим не відрізнявся від решти хрестоносців: при паску меч у піхвах, за паском – скручений довгий батіг із сириці, товста шкіряна куртка з нашитими на неї сталевими пластинами, на голові – напівсферичний шишак з наніссям і стібаним каптуром-підшоломником, який частково приховував вилиці та підборіддя воїна.

Упізнати його в цьому було непросто – точнісінько так само екіпірувалися сотні вояків Христа, що заполонили місто, і лише герб де Лузіньянів на Мартінових грудях свідчив: це людина короля Ґвідо. Однак він старався не привертати до себе уваги.

На це були вагомі причини. Ось і зараз йому довелося низько опустити голову, немов вивчаючи носаки власних чобіт, бо до одного з причалів рухався невеликий гурт лицарів-лазаритів. Чорт забирай! Досі йому щастило не перетинатися з ними в переповненій воїнами Акрі, хоча, міркуючи, як звідси вибратися, він постійно валандався вуличками, що прилягали до фортечних мурів, та і в порту частенько бував.

Лазарити пройшли зовсім поруч, але їхні обличчя, приховані горщикоподібними топхельмами, були звернені на море. Мартін простежив за їхніми поглядами: між двох веж, у кінці портового молу, у гавань входив великий корабель. На його кормовому флагштоку майорів червоно-синій прапор Антіохійського князівства. Палубні матроси прибирали і згортали паруси, частину весел уже було піднято на борт. Коли корабель підійшов до причалів, Мартін помітив на верхній палубі декількох лицарів із зеленими хрестами на котах. Нові брати ордену Святого Лазаря! Це їх прийшли зустрічати прокажені – загону Благої Смерті додалося.

Мартін залишався у своєму сховку, аж поки лазарити разом зі щойно прибулими пішли геть. Перечекавши певний час, він теж зібрався йти – сьогодні в порту не було жодного, навіть найпаршивішого суденця, із капітаном котрого можна було б поспілкуватися щодо рейсу в будь-який із портів Ромейської імперії та особливих пасажирів.

Мартін підвівся, поправив пасок із мечем, але раптом знову пильно поглянув на судно з Антіохії. Сарацин у темній чалмі обережно зводив сходнями на причал сіру в яблуках кобилу, й обох – коня і людину – Мартін знав.

Сабір! Нарешті! Ось хто був йому тут потрібен. Із таким помічником їхні справи налагодяться. Бо хоч який Ейрік тямовитий і запопадливий, але Сабір значно розумніший та заповзятливіший.

Мартін бачив, як до Сабіра підійшли вартові й почали розпитувати, потім гукнули одного з орденських братів, але, урешті-решт, відчепилися й пропустили. Це і доводило, що нині потрапити в Акру значно легше, ніж виїхати з неї.

Мартін пішов навперейми Сабірові. Той одразу його помітив, однак удав, що не впізнає, і йшов далі, озираючись, як людина, котра вперше опинилася в цьому місці. Мартін наздогнав його й на ходу обмацав наконечник булави з вишкіреною пантерячою мордою, що стирчав у сарацина з-за паска.

– Небезпечна, мабуть, штука?

Він пам’ятав: Сабір купив цю зброю ще в Дорілеї і був дуже задоволений тією покупкою.

Сабір поглянув на лицаря з-під лоба.

– Вона просто створена, щоб відбиватися від розбійників на глухих дорогах. Світ, що його сотворив Аллах, недосконалий, тож бідному перехожому часом доводиться себе захищати.