Симона Вилар - Лазарит

Мартіна зусібіч штурхали, однак Сабірові якимось дивом досі вдавалося бути поруч. Він навіть жартома прошепотів приятелеві – мовляв, ось найбільш слушна нагода, щоб засадити в очільника хрестоносців кинджал.

– І на місці бути розтерзаним натовпом, – стиха відповів Мартін. – Для всіх цих людей король Річард – надія і слава. Вони його обожнюють. Докази не потрібні – достатньо оглянувтись навколо.

Сабіра потрясло піднесення, що панувало в Акрі, й одностайна віра в успіх походу та в геній полководця короля-очільника. Опустивши голову в темній чалмі, сарацин на невеликій відстані йшов за Мартіном, аж поки той зупинився біля непримітного духана в завулку за собором Святого Андре. Тут свого часу Мартін сидів зі своїм тезкою-аскалонцем, чиє ім’я і діяння присвоїв нині собі.

Господар закладу був той самий, але тепер замість трав’яного чаю відвідувачам подавали пиво та інші хмільні напої, до того ж значно якісніші, ніж коли вином торгували із-за прилавка. За низькими столиками сиділи переважно солдати-християни, але були й сарацини-городяни, що зібралися в коло при кальяні. Невміло пробували покурювати кальян і хрестоносці. У напівтемному приміщенні стояв густий солодкавий запах зілля й спецій, що згорали на вугіллі.

Навряд чи господар міг упізнати Мартіна в його теперішньому вбранні, однак він негайно наказав, щоб Сабірового коня поставили в конюшню, а сам мерщій побіг виконувати замовлення: Мартін звелів подати собі в’яленої риби та світлого пива, а своєму приятелеві – миску курячої локшини з тушкованими овочами й прохолодної води.

– Сабіре, нас тут не потривожать, поїж спокійно, бо ти здаєшся виснаженим.

Сарацин і справді змарнів, його тюрбан та смугастий халат були заяложеними й пом’ятими, а на щоках у нього – багатоденна щетина. Похапцем пробурмотівши щось, що мало б замінити молитву, сарацин жадібно накинувся на їжу. Коли він упорався з локшиною, Мартін звелів подати ще кілька листкових пиріжків із сиром та зеленню. Тепер уже Сабір їв поволі, скоса поглядаючи в протилежний кут, де солдати, задля розваги напоївши місцевого мешканця, регочучи, вчили його хреститися.

– Невірні пси! – стиха лайнувся Сабір.

– Тихше, приятелю! Зараз вони тут господарі, тому не слід привертати до себе увагу. Місто наповнене вартовими, які хапають кожного, хто викликає в них підозру.

Сабір їв, люто рухаючи жовнами, а темні глибокі очі скоса стріляли на всі боки, володіючи ситуацією.

– Мені пощастило, Мартіне, що я відразу тебе зустрів. Йосип нині в Антіохії, він чекає на тебе.

– Як ми і домовлялися, – спокійно зауважив той.

– Якщо ти знав, що Ашерів син там, чому тоді відразу не поквапився в Антіохію? Адже Акра впала більше місяця тому.

О, якби ж то все було так просто!

Не відповівши на запитання, Мартін попросив приятеля розповісти, де він сам пропадав увесь цей час. Вони з Ейріком уже подумали, що сталося щось погане.

– Усе через Обрі де Рінеля – нехай Ібліс [153] Ібліс – одне з імен сатани в ісламі. Його арабське значення: «той, хто народжує безвихідь». володіє його душею при світлі дня і в темряві ночі! Повір, друже, цей паршивий шакал завдав нам із Йосипом стільки клопотів, скільки не спроможний заподіяти злобний шайтан.

Мартін запитально підвів брову, і Сабір продовжив.

Обрі де Рінель справно виконував роль охоронця при Йосипові, яку доручив йому Мартін, аж поки вони перетнули кордон Кілікії та зупинилися в розташованій там прецепторії ордену Храму. Жовтоголовий англієць відрекомендувався тамтешньому прецептору, родичеві маршала Вільяма де Шампера. Звісна річ, храмники його обласкали, а коли взаємини Обрі й прецептора стали майже приятельськими, англієць йому розповів, що супроводжує молодого багатого єврея, якого можна взяти в полон і дістати викуп. Кілікійська прецепторія дуже небагата, тому лицарі вирішили, що й справді було б непогано заволодіти грошима Йосипа бен Ашера. А потім вони повелися, як справжнісінькі розбійники: схопили хлопця, перебили всю його охорону, примусили здатися навіть Сабіра, але згодом звільнили, щоб відрядити гінцем у місто Сіс – за викупом до батька Йосипової нареченої.

Беньямін із Сіса, почувши про біду, в якій опинився майбутній зять, спершу хотів був зібрати потрібну суму. Однак, поміркувавши, вирішив інакше. У Кілікії шанують закони, а євреїв-купців поважають, от він і вирушив до царя Левона, знаючи, що той дуже незадоволений розташованою на його землях прецепторією храмників. Присутність лицарів Храму у своїх володіннях цар терпів винятково з поваги до імператора Фрідріха Барбаросси, але він уже був у кращому світі, тому лицарі-монахи втратили підтримку в Кілікії. Беньямін із Сіса домігся аудієнції, виклав суть справи, однак далі почалася тяганина: поки чиновники Левона сильним загоном дісталися прецепторії, поки тривали перемовини про звільнення Йосипа, минуло чимало часу.