Симона Вилар - Лазарит

Патріарх Іраклій, ледь розплющивши запалі очі, відразу впізнав англійського Лева, хоч вони ніколи досі не зустрічалися. Лежачи на смертному одрі, останній єпископ Єрусалиму ледве чутно прошелестів:

– Король Річард. Ваша величносте, як же я боявся віддати Богові душу, не давши вам передсмертної настанови!

«Я б і без нього дав собі раду!» – по-блюзнірськи подумав Річард, з відразою вдихаючи міазми, що сповнювали шатро хворого, змішані з димом ладану та мирри з кадила.

Із неймовірним зусиллям відірвавши голову від подушки, Іраклій простягнув до короля руки.

– Я мушу сказати вам дещо важливе, сір. Ви Плантагенет, і нехай я був поганим християнином і ще гіршим слугою церкви, але я завжди залишався другом вашого дому.

Річард це знав: свого часу Іраклій просив батька прийняти корону Священного града за умови, що він його захищатиме. Та старий Генріх, відмовившись від трону у Святій землі, пожертвував на зміцнення Єрусалима таку суму, що на неї Ґвідо де Лузіньян, який саме посів трон, обновив озброєння й купив коней для свого війська… Що його він так безславно занапастив у тій клятій битві в пустелі… Але зараз Іраклій завів мову про необхідність підтримати короля Ґвідо, бо лише він залишиться вірним Річардові за найважчих обставин.

– Я й так збирався це зробити, ваша святосте, – перебив Річард, помітивши, як важко патріархові даються слова. – І головне тепер не це, а те, що королівство християн у Палестині ще треба відвоювати!

Іраклій кволо підняв руку, немов указуючи на небеса.

– Знайте, сір, усі вони… Усі ці очільники хрестоносних ратей… Вони не воюватимуть із Саладіном, якщо корону буде обіцяно тому, хто їм не до вподоби. Ви скоро переконаєтеся, які розрізнені та не готові коритися єдиній волі наші сили. А Саладін могутній, його не так уже й просто здолати… Я довго думав, що ж його робити, щоб зупинити ворожнечу між хрестоносцями, і нарешті знайшов раду. Найкраще буде…

Він гикнув, і Річард побачив, що вода, яку щойно випив Іраклій цівочками потекла в нього з рота. Та, переборовши відразу, король схилився зовсім низько над смертним ложем, і патріарх почав викладати свій план…

З Іраклієвого шатра король вийшов замислений та втихомирений. Подав руку королеві, яка на нього чекала, й повів її геть, сказавши тільки, що патріарх Єрусалимський готується постати перед Творцем і до нього покликали монаха-духівника.

Звістка про смерть Іраклія поширилася того ж вечора. Річард дізнався про це, обговорюючи план майбутнього штурму фортеці. І негайно звелів присутнім звестися й прочитати молитву за упокій душі слуги Божого, посталого перед Ним.

Не дослухаючись до слів молитви, король подумав: «Іраклій тримався, немов не дозволяючи собі померти, не побачившись зі мною. І його поради – на вагу золота. Нехай засяє йому вічне світло в чертогах Господніх!»

Цієї ж ночі в табір хрестоносців, пройшовши крізь подвійне кільце охорони, пробралися Саладінові лазутчики і підпалили стінобитні машини короля Франції. Англійському Левові зранку доповіли, як оскаженів Філіп, запевняючи, що в усьому винен Річард Плантагенет, бо переманив до себе на службу частину його людей. Через це балісти і катапульти Капетінга охороняти було практично нікому.

«Він аж лускається з люті та ще й ревнує», – подумав Річард.

Філіп завжди заздрив: бойовій славі англійського Лева, величезним володінням, багатству, відданості його васалів, адже в Англії барони ніколи не були такими свавільними, як французькі вельможі, котрі лише на словах корилися імператорові. Річардові ж васали – як в Англії, так і у володіннях на континенті – цілком від нього залежали. Для цього довелося спалити не один замок та здійснити не одну воєнну кампанію.

Однак думка про те, що Філіп уважає себе головнокомандувачем і вже призначив день великої військової ради, дратувала Річарда. Половина війська в таборі хрестоносців належала англійському королю, він привів за собою безліч кораблів із повними провізією та зброєю трюмами, і все ж марнославний Філіп намагається диктувати умови.

Ось чому протягом усього часу, що залишався до ради, Річард, окрім обговорення плану кампанії, вів перемовини в таборі та збирав повідомлення, з’ясовуючи, на кого може покластися. Усе це слід було знати завчасно, поки в гру не вступив Саладін.

Надвечір призначеного дня англійський Лев убрався в розкішні королівські шати: довгу туніку зі світлого атласу, прикрашену самоцвітами, і з гербом Плантагенетів на грудях. На Річардовій голові сяяла корона із зубцями у вигляді хрестів та трилистників, оздоблена сапфірами і рубінами. Зазвичай Річардові приємно було відчувати вагу масивного золотого вінця, але сьогодні в нього зранку боліла потилиця, й він лише поморщився, насаджуючи на голову символ своєї влади та могутності. Король почувався втомлено – давалася взнаки напружена праця останніх днів, незвичний клімат, брак сну.