Симона Вилар - Лазарит

– Діку, річ у тому, що в таборі чимало торгівців опіумом. Лікарі купують його, щоб полегшити страждання поранених і тих, хто помирає. Та серед хрестоносців є й такі, хто дуже швидко входить у смак і вже не може жити без цієї дурійки. Опіум спричиняє марення, дарує забуття. Правда, потім любителі солодких видінь страждають, бо їм ламає кості, і вони готові продати все разом із безсмертною душею, тільки б їм дали «райського зілля».

Річард був вражений. Його вуста стиснулися в пряму лінію, очі звузилися.

Обурення рвалося назовні, коли король зауважив, що початі зранку роботи з будування стінобитних машин із невідомих причин припинилися. Так, було спекотно, у повітрі – купа куряви, але ж він звелів накрити майданчик полотняними дашками, за його наказом сюди підвозили чисту джерельну воду, а неподалік виднілися чани з річковою водою, за допомогою котрої робітники могли будь-якої миті освіжитися. Та все ж робота стояла, а люди порозходилися або зібралися купками, точачи ляси в тіні.

– Побий вас сила Божа! – заревів король, зриваючи тюрбан. Хвиля пречудового золотавого волосся впала йому на плечі.

Це лев’яче ревище чути було далеко. Багато хто скочив із місця, вирячившись на нього, дехто позадкував, низько вклоняючись, упізнавши короля.

Єпископ Г’юберт поквапився до Річарда з кресленнями, але король лише мигцем поглянув на пергамент. Г’юберт почав виправдовуватися: задуха, втома, бракує вправних людей. Найняті королем Філіпом теслі взагалі відмовилися працювати, посилаючись на заборону свого повелителя брати участь у побудові англійських веж для облоги.

– То ви зібралися до другого пришестя стовбеніти моїм коштом під мурами Акри? – гримів Річард.

Раптом він придумав, як налагодити роботу.

– Скільки вам платить король Філіп за послуги? – Річард обернувся до присутніх. – Два повновартісні безанти на тиждень? Що ж, присягаюся славними іменами своїх пращурів, я платитиму вам чотири! І це стосується кожного охочого вступити в мої загони. Я платитиму щотижня, не затримуючи жодного дня, присягаюся вірою! Але я змушу вас працювати та воювати! І ми візьмемо Акру, відвоюємо Єрусалим і розіб’ємо султана Саладіна вщент!

Він умів запалювати людей. І не щедра оплата, і не обіцяні нагороди, а його рішучість та сила надихали тих, хто був із ним поруч. Робота завирувала, й Річард власноруч тесав колоди і в’язав канати для майбутніх грізних механізмів.

Увечері з’явилися новини. Завершився конклав тамплієрів, на якому Робера де Сабле було обрано Великим магістром.

«Що ж, один прибічник на раді очільників у мене вже є», – усміхнувся Річард, відкинувши з чола спітніле пасмо волосся.

Крім того, маршалом ордену одноголосно було затверджено його кузена Вільяма де Шампера. Призначили також нового сенешаля [139] Сенешаль – одна з найвищих посад в ордені Храму. Сенешаль виконував судові й розпорядчі функції, мав значну владу. ордену, який незабаром має вирушити на Кіпр, щоб почати керувати островом.

Іще одну новину принесла Річардові сестра.

– Дорогий братику, – мовила Півонія, – мені так і не вдалося відрадити нашу добру Беренгарію від наміру відвідати патріарха Єрусалимського. Вона довідалася, що його святість Іраклій помирає, і ваша дружина збирається просити в нього благословення, поки цей слуга Божий відійде в інший світ. Але мені те не до душі. Іраклій небезпечно хворий, і хвороба в нього заразна…

– Що-о?! – обурився Річард і напролом, розштовхуючи юрбу, рвонув туди, де в таборі короля Ґвідо виднілося пошарпане шатро патріарха.

«Прокляття! Я сподівався згодом викроїти час, щоб поспілкуватися з цим священнослужителем, а тут Беренгарія… – думав він дорогою. – Але ради всього святого – чого йому від мене треба? Чому Іраклій такий наполегливий? Краще б у цей час подбав про спасіння своєї душі, ніж думати про земне, тим паче, гріхів у його святості, подейкують, назбиралося чимало».

Ще звіддаля Річард побачив короля Ґвідо, який силкувався утримати Беренгарію при вході в шатро, і закричав:

– Стійте, мадам! Я наполягаю, щоб ви негайно йшли звідси! І не думайте заперечувати!..

Але королева й не намагалася, вражена виглядом свого благовірного. Річард, який завжди мав поставу істинного лицаря, пишний, неперевершений і владний, зараз увесь був у пилюці та стружках, його скуйовджене волосся розвівалося, а на одязі проступали плями поту. Проте й такий він залишався природженим володарем.