Симона Вилар - Лазарит

Річард поплескав Генріха по плечу.

– Ти говориш, як справжній трубадур, любий племінничку! Мені відомо, що поезія та музика супроводжують закоханих. А ти, як з’ясувалося, закоханий у цей край!

Граф Шампанський розсміявся і зітнув плечима під білою накидкою, що захищала його від сонця.

– Це Свята земля, Діку. Її або приймаєш усім серцем, або ні.

Річард замислився. Він прагнув сюди, сповнений любові до землі, по якій ходив сам Спаситель, хоча в Писанні не зазначено, чи відвідував Христос Птолемаїду, як називали Акру в сиву давнину. Але ця любов виявилася надуманою: поки що він не бачив тут нічого привабливого для себе. Простий собі шматок висхлої землі, що його треба завоювати. Однак дехто вважає цю землю обітованою, і його небіж, молодий Генріх де Шампань, схоже, теж до таких належить. І на це слід зважати.

Прогнавши порожні думки, Річард знову взявся вивчати укріплення Акри – тепер уже значно ґрунтовніше. Коли кораблі його флотилії ще тільки наближалися до берега, він зауважив, що мури фортеці зведено інакше, ніж прийнято в Європі, – жодна з будівель не мала гострих кутів, скрізь камінна кладка плавно заокруглювалася. Уперше так почали будувати оборонні споруди ромейські інженери, переконавшись, що заокруглені кути краще витримують удари кам’яних ядер стінобитних машин. Між вежами тягнувся потужний мур із масивних кам’яних блоків, що спирався на могутній гласис [138] Гласис – потовщена нижня частина фортечного муру, що утворює крутий скат. Збільшує міцність оборонної споруди і перешкоджає спробам супротивників залізти на стіну. й із суходолу був оточений глибокими ровами, а з моря – кам’яним молом, що впирався в скелю зі знаменитою Мушиною вежею, об яку так безславно розтрощилися надії галасливого Леопольда Австрійського взяти Акру з води.

Нарешті Річард скрушно промовив:

– Неймовірно, скільки сили, крові й часу забрала ця облога! Але ж перші хрестоносці захопили Акру за якихось двадцять днів!

Проте Генріх поквапився уточнити:

– Діку, все, що ви перед собою бачите, звели не сарацини, а правителі Єрусалимського королівства. Раніше Акра була невеличким приморським містечком із ромейською цитаделлю, обгородженим благенькими стінами, напівзруйнованими від часу. Місцевість тут була заболоченою, водовідвідних каналів не існувало, і караванні шляхи обминали її тими он узвишшями. Зате зараз, – мало не з гордістю вигукнув молодий граф, – фортеці Акри такі, що на їхніх шляхах можуть розминутися два вози!

– І як же примудрилися втратити таку цитадель?! – Річард звів очі до неба, гнівливо трусонувши кулаками.

Генріх Шампанський натужно видихнув.

– Місто і фортецю здали без бою. Жослен де Куртене, нащадок графів Едеських, якому король Ґвідо доручив за своєї відсутності захищати Акру, вирішив відчинити браму перед Салах ад-Діном. Після того як султан милостиво випустив за викуп мешканців Єрусалима, Жослен де Куртене вважав, що чинити опір немудро. Самі ж міщани готові були захищатися зі зброєю. Однак слава милосердного завойовника летіла попереду Саладіна, і Жослен злякався, що, коли він не піде на поступки, сарацини виріжуть в Акрі всіх без винятку…

– Прокляття! – люто вилаявся Річард. Обидва йшли далі, зберігаючи гнітюче мовчання.

Так вони пробродили до самісінької темряви. Граф Шампанський почувався таким виснаженим, що, повернувшись у стан Плантагенета, відразу пішов спати. Король же у своєму шатрі пильнував аж до ночі. Він скликав начальників загонів і разом із ними засів за мапами. Час від часу спалахували палкі суперечки, Річард щось пояснював, креслив вуглиною на пергаменті схеми укріплень, і, врешті-решт, почали з’ясовуватися певні контури спільного рішення.

За цей час Річарда наважилися потривожити лише двічі.

Першим був посильний від короля Філіпа, який цікавився, коли англійський Лев готовий буде скликати велику військову раду. Річард усміхнувся у свою золотаву борідку. Його потішило, що король Франції, який полюбляв нагадувати: Левове Серце – васал Філіпа, не наважувався призначити час наради без нього.

– Якщо не помиляюся, завтра повинен зібратися конклав ордену Храму, – зауважив Річард. – Думаю, варто дочекатися, поки лицарі оберуть нового магістра ордену, щоб і він міг узяти участь у нараді.

Так Річард виграв іще один день, щоб підготуватися й остаточно відшліфувати план, який він збирався запропонувати очільникам хрестоносного війська.