Симона Вилар - Лазарит

Король обурився, на що Іванна Сицилійська резонно зауважила: йому не варто ставитися до маршала як до свого підданого, адже той цілком належить ордену, і до того ж обов’язок велить йому підтримувати в новій війні короля Єрусалимського, за якого Вільям де Шампер бився у Святій землі.

Джоанна вдячно поглянула на Іванну. Та в усьому її підтримувала – навіть віддала їй свій гаманець, коли подруга дитячих ігор зізналася, що прибула на Кіпр зовсім без коштів. Вони разом проводили чимало часу: музикували, прогулювалися, відвідували купецькі лавки й шили вбрання, віддаючи перевагу легкій тканині, адже тут, на Кіпрі, майже завжди було сонячно й тепло.

Беренгарія теж не залишалася осторонь. І нехай іще недавно вона носила волосяницю та вбрання чернечого крою, але, ставши королевою, цілком поновила свій гардероб і тепер мала такий же розкішний вигляд, як її сестра та родичка короля. Правда, час від часу Беренгарія починала розмірковувати про те, що все це вбрання – марнота марнот, і всім варто було б більше думати про спасіння душі, але на такі балачки особливо не реагувала ні Іванна Сицилійська, ні Джоанна.

Тим часом Річард вирушив у порт, де на судна завантажували гранітні брили, які мусили служити снарядами для метальних машин під Акрою. За його наказом також почали заготовку лісу, призначеного для побудови веж для облоги.

Річард повертався в замок лише пізнього вечора, запорошений і втомлений, а зіткнувшись віч-на-віч із Беренгарією, позирав на неї дещо здивовано. В очах його легко прочитувалося запитання: як це тендітне створіння тут опинилося, і що йому, королю, цілком зануреному в ратні труди, з ним робити? Королева невдовзі зрозуміла це й засумувала, а Іванна дорікнула старшому братові: він, вочевидь, забув, що в них із дружиною – медовий місяць.

– Повір, Півоніє, я не забуваю навідуватися до її величності на ложе й охоче виконую свій подружній обов’язок. Але клятва хрестоносця нині для мене значно важливіша. І нема чого дутися! Завтра я візьму вас із собою поїздити верхи, і Беренгарія вже не зможе мені дорікнути тим, що я приділяю їй замало уваги.

Та коли наступного дня вони вирушили на конях уздовж морського узбережжя, Іванна сказала, нахилившись у сідлі до Джоанни:

– Схоже, наш Річард улаштував цю поїздку не так задля дружини, як задля того, щоб випробувати цього білого жеребця, що перепав йому від Ісаака Комніна як трофей. Розкішна тварина, чи не так, кузино?

Джоанна мовчки стежила за королем.

Жеребець, на якому він їхав, і справді розкішний: великий, білосніжний, з довгою хвилястою гривою, пухнастим хвостом, м’язистими грудьми й тростинно-тонкими ногами. Річард назвав його Флейвелом. Зараз король, пришпоривши скакуна, понісся далеко вперед, потім різко напнув поводи, підняв Флейвела на дибки й розвернувся. Багряний плащ Річарда залопотів на вітру, як бойове знамено. Беренгарія дивилася на чоловіка сяючими очима, захоплюючись ним. З неї, на відміну від її попутниць, була поганенька вершниця.

Для Іванни ж не існувало більшого задоволення, ніж летіти вскач уздовж краю прірви, або, знайшовши тихеньку лагуну, похлюпатися в мілкій, прогрітій сонцем воді. Зазвичай вона кликала із собою Джоанну. Якось, коли вони стояли самі на березі, а охоронці чекали на них неподалік, вона зауважила:

– Що з вами коїться, Джоанно? Ви занадто часто сумуєте. Це все через розлуку з чоловіком?

Джоанна ледве стрималася, щоб не висловити презирства жестом чи словом. До чого тут Обрі? Вона тільки рада, що бодай на певний час спекалася його, а чоловіковою долею аж ніяк не переймалася. Він хитрий, корисний і спритний, така людина з усього матиме зиск й уникне серйозних небезпек. Напевно, він без пригод прибуде в табір під Акрою, але, цілком імовірно, не надто туди квапитиметься, поки справи хрестоносців не покращаться.

Її непокоїть інше – цілковита відсутність новин від Мартіна д’Ане. Вони не бачилися з тієї хвилини, коли галера графа Лестера ввійшла в гавань Лімасола, більше того – вона не бачила, як і коли Мартін зійшов на берег. Згодом капітан Дроґо розповів їй, як зброєносець Ейрік зводив сходнями буланого жеребця лицаря-госпітальєра. Однак розшукати самого Мартіна не вдавалося, хоча Санніва, яка тужила за чоловіком, разом із Дроґо та Бритріком обходила все місто і військовий табір.

Але марно: лицар та його рудоволосий слуга немов розчинилися серед численного війська. На будь-які розпитування їм відповідали смішками. Госпітальєр? Звідки тут узятися госпітальєрові? Ось тамплієрів хоч відбавляй, а цих – жодної душі.