Симона Вилар - Лазарит

Маршал здивовано глянув на свої руки, що лежали на руків’ї, і несподівано пригадав цю звичку Артура де Шампера. Цей спогад розчулив його дужче, ніж він хотів би показати, – тому Вільям не рухався, сподіваючись, що сестра не помітить, яку бурю почуттів викликали в ньому її слова. Спершу це був глухий застарілий біль, а потім йому раптово полегшало й захотілося сказати Джоанні щось лагідне, родинне, сердечне. Натомість він сухо запитав: як сталося, що чоловік покинув її напівдорозі?

Джоанна зневажливо махнула маленькою ручкою – зашелестіла шовкова підкладка її довгого рукава.

– Лорд Обрі не переносить хитавиці. О, месіре, бачили б ви його, коли ми перетинали Ла Манш! У Калі йому довелося чотири дні приходити до тями після морської хвороби. Місцеві лікарі відпоювали його всіма можливими цілющими зіллями, поки Обрі не почав потроху рожевішати. Ось там він і заприсягнувся, що ніколи більше не стане на палубу корабля.

Вільям несподівано всміхнувся.

– Як же він збирається повернутися в Англію? Невже сподівається, що до того часу острів приб’є до материка, і він проїде суходолом, не потерпаючи від хитавиці?

Джоанна розсміялася. Виявляється, служба в ордені й суворі випробування не відучили її брата жартувати. Потім вона пояснила, що, здолавши більшу частину шляху разом із чоловіком, у Лікії вони розсталися, бо Обрі нізащо не погоджувався подорожувати далі морем. Її чоловік вирушив через Кілікію, і вони вирішили зустрітися під Акрою. Король Річард теж цікавився Обрі де Рінелем, оскільки ще в Англії пропонував йому приєднатися до хрестоносного воїнства у Святій землі.

– Сподіваюся, ваша розлука з чоловіком буде недовгою. Мандри на самоті кидають тінь на добре ім’я дами.

– Але ж я вже під крилом свого славетного брата-тамплієра, чи не так?

Вільям зауважив: він буде радий, якщо Джоанна й надалі залишиться в почті молодої королеви. А потім поставив іще одне запитання: граф Лестер повідомив йому, що замість чоловіка його сестру в дорозі супроводжував якийсь гожий лицар-госпітальєр. Хто та людина?

Усмішка сестри зблякла. Вона зітхнула, глянувши на вечірнє небо.

– Кому ж супроводжувати прочанку, як не братові ордену Святого Івана, в чиї обов’язки входить захищати християн у мандрах? Ім’я мого достойного попутника – Марітн д’Ане, але я не маю про нього жодних звісток відтоді, як ступила на берег Кіпру.

У голосі Джоанни вчувався жаль, і Вільяму де Шамперу це не сподобалося. Чи не від розлуки з лицарем д’Ане його сестра така сумна?

Але було ще дещо, значно суттєвіше.

Зрозумівши, що якийсь лицар-госпітальєр перебуває на острові, маршал занепокоївся. Ще коли він розмовляв з королем Річардом, у нього з’явилися міркування стосовно того, як слід розпорядитися завойованим островом. Такі плани могли виникнути і в госпітальєрів, і ті, звісно ж, поквапляться вплинути на короля. А цей Мартін д’Ане точно сповістить магістра свого ордену Гарньє де Неблуса, що на Кіпрі Річарда оточують тамплієри. І хоча цей лицар навряд чи встиг відбути з острова, оскільки ще жодне судно поки не відходило з Лімасола до берегів Палестини, однак хіба в чомусь можна бути цілком упевненим?

Отже, йому, де Шамперу, необхідно якнайшвидше поділитися своїми планами з королем і, якщо на те буде воля Божа, заручитися його підтримкою. Або підтримкою Робера де Сабле, коли вже англійський Лев узявся йому покровительствувати. А до таємничого госпітальєра слід придивитися уважніше.

І Вільям де Шампер поспішив розкланятися із сестрою.

Однак розшукати Мартіна д’Ане йому не вдалося – ніхто його не бачив і гадки не мав, де він міг зупинитися. Викласти свої міркування королю маршал теж не зміг, бо наступного дня стало відомо, що вночі Ісаак Комнін утік у гори в центральній частині острова і за ним вирушив дехто з його наближених. Це означало війну.

Річард скаженів від люті.

– І цією чорною невдячністю він відповів на мою милість? Адже я не покарав його навіть за те, як він поводився з моїми дамами, царственими особами! Присягаюся десницею Господа, тепер Ісаак довідається, що таке лють Лева! Я негайно…

Тут король затнувся: погляд його упав на Беренгарію, яка виходила з каплички, і дам, що її супроводжували. О, ні, він не має права покинути її відразу після весілля, тим паче, сьогодні має відбутися коронація його дружини. Річард роззирнувся і вигукнув:

– Ґвідо де Лузіньяне! Чи бажаєте ви заручитися моєю підтримкою? Присягаюся честю Плантагенетів, я надам її вам у тому разі, якщо ви впіймаєте зрадника Ісаака Комніна і доставите його в кайданах! Нехай із вами вирушають лицар Онфруа де Торон і князь Боемунд Антіохійський. Кожному з вас щось потрібно: Ґвідо – корона, Онфруа – дружина, Боемунду – воєнна підтримка. Ось і послужіть мені, а я боржником не буду – даю слово лицаря!