Симона Вилар - Лазарит

Проте частина Кіпру досі перебувала в руках лжеімператора, й Ґвідо продовжував свій похід. Він зумів захопити порт і замок Святого Іларіона, потім перевалив через гори та взяв фортецю Кіренію, де Комнін ховав свою дочку, єдину спадкоємицю. Пізніше Ґвідо бився з Ісааком при Фамагусті. Облога цього міста-фортеці тривала три дні, Ісааку вдалося втекти, а Ґвідо дав воїнам короткий перепочинок, сам же відправив Річардові валку з дарами й трофеями. Супроводжував її Вільям де Шампер.

Джоанна знову побачила брата у великій залі Лімасольського замку. Він показував Річардові головний дар короля Ґвідо – полонену царівну, Ісаакову дочку. Ця дівчина була цінною заложницею, і з нею поводилися згідно з її становищем та гідністю. Та оскільки її іноземне ім’я вдавалося вимовити далеко не кожному, її почали називати Дівою Кіпру.

Царівна виявилася досить високою, статурною, хоч і була ще вельми юна, мала розкішне пишне тіло. Її густі брови сходилися на переніссі, а величезні чорні очі робили схожою з ликами візантійських святих на іконах. Чорне, мов воронове крило, волосся Діви Кіпру, яке вона успадкувала від матері-вірменки, було таке витке, що, укладене у високу зачіску, нагадувало пташине гніздо, підтримуване обцяцькованою камінням діадемою як ознакою високого становища полонянки. Про це свідчив і пурпуровий плащ, накинутий на її пишні плечі, – царський пурпур, за ромейськими законами, могли носити тільки монархи.

Діва Кіпру розмовляла лише грецькою, і хоча Річард не розумів її слів, він повівся з високородною полонянкою як істинний лицар: люб’язно повідомив, що вона може почуватися гостею при його дворі, і звелів Беренгарії особисто подбати про царівну.

Беренгарія і справді була приязна з Дівою Кіпру і навіть звеліла подати їй тар, [122] Тар – струнний щипковий музичний інструмент, поширений у країнах Сходу. Формою віддалено нагадує гітару, звук видобувається за допомогою рогового медіатора. коли царівна захотіла виконати для королеви наспіви про Давида Сасунського. [123] Давид Сасунський – герой вірменського епосу, що розповідає про боротьбу витязів з області Сасун (нині територія Туреччини) проти арабських завойовників. Співала вона дійсно чудово, але, на жаль, ніхто не розумів, про що йдеться, а протяжність наспівів і спекотна пообідня пора хилили в сон. Невдовзі королева та Іванна Сицилійська задрімали на подушках низької канапи, а Джоанна підсіла до Ісаакової дочки і, трохи володіючи грецькою, спробувала випитати в неї, чи не помітила та серед вояків короля Ґвідо лицаря-госпітальєра. Їй навіть вдалося словесно змалювати темне вбрання лицарів ордену Святого Івана з білим хрестом на грудях.

– О! – здійняла до склепінчастої стелі свої бездонні очі Діва Кіпру. – Це найхоробріший і найпрекрасніший із витязів звитяжного короля Ґвідо! Я відразу помітила його серед тих, хто мене оточував, оскільки він не відводив від мене очей і був такий гарний, що я ледве стрималася, аби не розцілувати його в уста, приховані в густій кучерявій бороді…

Джоанна здивувалася. Чи її грецька не досить хороша, чи ця дама має на думці когось іншого. Навряд чи за такий малий час Мартін д’Ане міг відпустити кучеряву бороду. Але бажання розпитувати далі в неї чомусь зникло.

Уранці наступного дня в гавань Лімасола ввійшов корабель із Палестини. На ньому прибули посланці короля Філіпа: його кузен – єпископ Бове і магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. І якщо магістр поводився вельми ґречно, то єпископ відразу пішов в атаку.

– Нащо ви поклали на себе хрест, ваша величносте? Щоб, прикриваючись ним, вести іграшкові війни скрізь, куди закине вас доля? Зараз ви опинилися на Кіпрі, так і не діставшись Святої землі, і тішитеся тут, терзаючи невинних християн у той час, коли істинні воїни Святого Хреста жорстоко б’ються під мурами Акри з невірними!

На таке навіть Річард не відразу спромігся відповісти. Він мовчки дивився на зухвалого прелата, сидячи на Ісааковому троні; його могутні руки міцно стиснули різьблені бильця, а лице поволі наливалося кров’ю.

Король добре знав єпископа Бове. Він походив із роду графів Дре і прийняв сан не з високого покликання, а вимушено, оскільки був молодшим у сім’ї. Єпископ рідко вбирав сутану, віддаючи перевагу обладункам і мечу, але для зустрічі з Річардом усе-таки надів камилавку, [124] Камилавка – високий головний убір, що його давали ченцям та священикам за особливі заслуги. а поверх довгої кольчуги на його плечах лежала мантілета, [125] Мантілета – коротка накидка з каптуром, прикрашена вишитими символами Христа. Охоплює плечі й застібається на грудях. Частина вбрання вищого духовенства римсько-католицької церкви. розшита виноградною лозою і пшеничним колоссям. Незважаючи на вбрання, його гладенько виголене напружене обличчя викривало в ньому непримиренного воїна, а не служителя Церкви.